Розділ 12

Ранок розпочався з того, що я прокинулася від тихої розмови. І відразу зрозуміла, що лежу не просто на плечі командора, а ще й уткнулася йому в шию, вдихаючи аромат трав та меду. Мало того, що мої руки обіймали його, так ще й права нога зовсім закинута на нього.

– Нда, Ані зовсім вже по-хазяйськи - подумки сварячи сама себе - те, що вдень відмовляється сприймати мозок, те вночі реалізує тіло? Геть здуріла!?

– Ти так смішно сопеш і твоє дихання лоскоче - тихенько проговорив Рід мені у волосся - і так добре відчувати тебе в своїх обіймах. Мабуть, я віддав би усе та й своє життя, лише б мати змогу, ось так прокидатися з тобою на моїх руках.

Від його слів стало, так добре і все зрозуміло. Ніби усе так і повинно бути. Відпала потреба щось вигадувати і домислювати. Ось так простими словами чоловік каже, що ти і є його життя.

Я підняла своє обличчя, щоб заглянути в його очі. Та натомість, зараз його губи були так близько, що з голови повилітали геть усі розумні думки.

– Залиш своє життя при собі командоре. Віддати ти його можеш лише раз, а ось присвятити його іншим, то скільки хочеш - промовила я і все ж не втримавшись легенько доторкнулася до його губ. І сама посміхнулася своїй витівці. А поки він здивовано дивився на мене, промовила - доброго ранку, Рід.

Швидко вибралася із ліжка, поки не настав час розплати за мої дії, чкурнула у ванну кімнату. Ховалася я там хвилин десять, поки Рід не постукав і зі сміхом промовив:

– Виходь вже. Чи ти вирішила там ховатися увесь час? Чи поки я не забуду? Так, смію тобі нагадати, що у мене пам'ять дуже гарна та довга. А ось інші почнуть питати, що ж трапилося. І тоді я буду змушений усе розповісти…

– Не треба! - скрикнула, виходячи з ванної і зрозуміло, що одразу потрапила в його обійми.

– І тобі доброго ранку, Ані - посміхаючись промовив і легенько поцілував - Борги треба віддавати одразу.

– Повністю розділяю твою думку, аби не почали нараховуватися відсотки! - хмикнула я.

– А ось про це, я не подумав - задумливо промовив командор - але врахую на майбутнє.

– Ми так і будемо стояти, чи пропустиш мене?

Важко зітхнувши, розімкнув свої обійми. Тож зробила кілька кроків у сторону і запитала:

– А інші де?

– Пішли приводити себе в порядок, а потім будемо снідати. Ти не проти, якщо снідати будемо в їдальні?

– Звісно ні.

– Тоді, п'ять хвилин і я готовий - проговорив він зникаючи в ванній. Я помітила, що він зачинив не щільно двері. Тож, я відійшла до контейнерів із бабусиними речами, аби зайвий раз на заробляти борги своєю цікавістю. Хоча я прекрасно зрозуміла навіщо він так зробив.

– Провокатор доморощений - буркнула я беручи альбом із весільними фотографіями батьків. Завжди любила розглядати їх, хоча й за всі роки знала кожну рисочку на їх щасливих обличчях.

Так гортаючи альбом, не помітила, як до кімнати увійшов Рейган.

– Привіт, як настрій? - весело запитав він - о, ти знову роздивляєшся ці фото? Вони мені теж дуже подобаються! Щирі посмішки і щастя в кожному погляді і русі. Ані, як гадаєш, яка ймовірність зустріти когось, хто буде так само дивитися на мене, як твоя мама дивилася на твого батька? Адже я розумію, що це будеш не ти…

– Рейгане я… - тихо промовила та він мене перебив.

– О, ні! Не видумуй собі зайвого! - промовив він, все так же усміхаючись - усе зрозуміло, просто так, аби кого один до одного не притягує. До того ж, я бачу що Ріддару стає краще лише поряд с тобою. Так що, навмисно, перешкоджати вашим відносинам я не буду. Ну, це, якщо ти обереш не мене - сміючись додав він.

– Дякую, мені важливо було це почути - тихо відповіла я - Та є ще Радман…

– Він усе зрозуміє. До речі, нам з Фраєм необхідно твій свіжий погляд на перекладач - розпочав говорити Рейган і я помітила,, як його очі сяяли, тож запитала:

– Рей, твої очі зараз сяють же не від дефіциту енергії?

– Що? - Здивовано перепитав він - Ні, все добре! Дякую за турботу. Це, мабуть, від того що мені здається, у нас все вийшло.

– Ти зараз про що? - запитав Ріддар і вп’явся в брата жорстким поглядом.

– Все добре - швидко відповіла я, підходячи до нього - Йдемо снідати?

– Так, звісно - промовив він переводячи погляд на мене. Кілька секунд дивився мені в очі, а потім простягнув руку з відкритою долонею та запитав - Дозволиш тебе супроводжувати?

– Я не хочу давати тобі марної надії - тихо промовила я, та швидко продовжила, оскільки бачила, як його погляд змінився - Ти не подумай, мені дуже подобається тримати тебе за руку! Та я не згодна з тим, що цей простий жест, оточуючі будуть сприймати так, ніби я під твоїм покровительством.

– А чи не все одно, що скажуть інші? - він ступив на крок вперед і тепер стояв впритул. Тож аби бачити моє обличчя він обережно припідняв моє підборіддя.

– Для мене все одно! - твердо відповіла я - та для вашої родини і, насамперед, для тебе це має значення. Кожен мій рух та вчинок вами, ніби сканується і співставляється із законодавство та протоколами. І кожен раз, це надає помилкові надії, які можуть ніколи і не здійснитися. Я все сприймаю по іншому, спираючись на своє виховання, менталітет та світогляд. І не можу зміни цього в одну хвилину. Я не відмовляю, просто мені трохи треба часу… Аби звикнути до всього, перестроїти себе та прийняти нові для мене реалії.