Розділ 10

Наступного ранку прокинулась в чудовому настрої та із відчуттям легкості. Райана поруч не було, та поглянувши на годинник, зрозуміла чому. Майже дев'ята! Тож не дивно. Нічого собі відпочила!

Швидко попрямувала до вбиральні та привела себе до ладу. Вже заправляючи постіль почула, як тихенько постукали у двері, а через кілька секунд вони привідчинилися та у кімнату заглянув лікар. Він виглядав якось занепокоєно, та коли побачив мене, широко посміхнувся.

– Добрий ранок, Ані - промовив він, а потім відкрив двері ширше, голосно додав - Ось, дивіться усе з нею гаразд. Тепер впевнелись?

Заглянувши йому за спину, побачила усе імператорське сімейство у повному складі. І вираз на їх обличчях говорив про те, що вони собі вже щось страшне понавигадували.

– І вам доброго ранку - посміхнулась я, та запитала - Ну і, що ви уже собі там у головах, нафантазували?

Скажіть, ви колись бачили, як три більш ніж двометрові амбали, зніяковіли? От і я дивилася на них, як на диковинок. Аж раптом Райан розсміявся, і підбігши до мене, потягнув сісти на ліжко. Сам же забрався мені на коліна та почав розповідати:

– Ані, та вони злякалися, що ти вчора так втомилася, що й не поїла. Я кажу, що все добре і ти просто довше спиш, а Ріддар не послухав і покликав Фрая…

– Так, дійсно я вчора трохи перенервувала, тому як почула про те, що усе добре, просто заснула. Та сьогодні усе гаразд. Не треба більше про мене хвилюватися - сказала я, потріпавши хлопчика по волоссю - Але зараз здатна, мабуть, з'їсти і цілого слона!

– Та вони ж не смачні! І великі - знов засміявшись відповів Райан - та ми зараз нагодуємо тебе дуже смачно. Ми швидко.

Хлопчик зіскочив з моїх рук, і сказавши, що йому потрібна допомога, разом з Фраєм, Рейганом і Радманом пішли, закривши за собою двері. Я ж від почуттів, що переповнювали мене й не помітила, що почала плакати.

– Агов, Ріанно! Ну ти чого? - стурбовано запитав Ріддар, що умить присів біля ліжка.

– Усе добре - витираючи сльози, відповіла я - Вибач, просто так дивно. Ви всі так переймаєтеся через мене. Це незвично і приємно.

– То чого ж ти плачеш? - схиливши голову на бік запитав він.

– Так тому, мабуть і плачу. Так турбуються лише про найрідніших - розсміялася я. Зараз коли він сидів досить близько, помітила який він втомлений. І блискавки, що були помітні під комірцем. Тож тихо запитала - Ти сам як? Відпочивав взагалі?

– Так, Ані - втомлено посміхнувшись відповів він - усе добре!

– Знаєш Ріде, як кажуть в моєму світі? - промовила я, взявши його за руку - Коли ти кажеш, що усе добре, то насправді нічого не добре. Просто ти не бачиш сенсу комусь та щось пояснювати. Адже не завжди можеш бути впевнений, що твої слова будуть вірно інтерпретовані і ти отримаєш реальну допомогу, а не осуд та насміхання.

– Усе вірно у вас кажуть - посміхнувся він і підвівся - Йдемо вже тебе годувати, філософ.

– Чому це я філософ? Це всього лише вираз. І не я його придумала - весело фиркнувши відповіла йому - Але, ти маєш визнати, що вираз досить влучний!

– Справді влучний - відповів він, все ще тримаючи мою руку, і провів у свою кімнату, де як завжди був накритий стіл.

Увійшовши до кімнати звернула увагу на те, що брати командора відразу ж помітили наші руки. Та реакція у кожного з них була різна. Радман лише стис кулаки та відійшов до письмового стола. Рейган же кілька секунд невідривно дивився на нас, а потім посміхнувся і промовив:

– Ну, якщо всі в зборі, тож гайда вже снідати!

Та я помітила, як у його погляді промайнув біль. І це мене чомусь спантеличило, необхідно потім з’ясувати причину такої реакції.

Через хвилин тридцять, коли всі вже пили чай та каву, до мене підсів Райан і запитав:

– Ані, а коли ми вже відкриємо оті контейнери біля дверей? - хлопчик з надією дивився на мене - можливо там знаходяться олівці для моїх метеликів. Я їх намалював вже так багато, але вони всі не кольорові.

– Дійсно, треба їх вже відкрити і віднайти олівці - посміхаючись відповіла я і перевівши погляд на Ріддара, запитала - Можливо їх буде не зручно відкривати тут?

– Чому ж? Ні, усе зручно - якось надто зосереджено відповів він - до того ж через днів, я гадаю, десять ми прибудемо на планету, тож можна їх і зовсім не розкладати…

– Але ж вони тут заважають - обережно промовила я.

– Тут. Вони. Не заважають! - дивлячись мені в очі, твердо відповів він, відокремлюючи кожне слово.

– Тоді гаразд - знизала плечима я, та знов запитала - Допоможеш відкрити?

На що він мовчки переніс усі контейнери до дивану, на якому я сиділа, і присівши поряд, почав натискати якісь комбінації на панелі та двигати механізм. Я відчувала, як калатає моє серце. Руки почали тремтіти, що звичайно не залишилося непомітним.

– Ані, усе гаразд? - обережно запитав Рейган.

– Так, просто… Як пояснити? Всередині них знаходиться моє минуле. Крім необхідних нам предметів, там можуть бути ті, що сколихнуть недоречні спогади. Або ж ті, що викличуть емоції, які зазвичай ми намагаємося не показувати іншим… Та не зважайте, це мабуть, просто мандраж.