Розділ 7

Перше, що побачила, коли я прокинулася - це піднята ширма і складені контейнери біля дивану в гостьовій зоні каюти. Хлопці ще міцно спали, тож я без перешкод вибралася із ліжка. Райан невдоволено завозився, але перевернувся і вмостився на плечі Ріддара. А той у свою чергу, притиснув його міцніше і посміхнувся уві сні. 

Я мимоволі задивилась на цю картину. Іноді, коли ти стаєш несподіваним свідком чужого щастя, то як і кожна нормальна людина, ти посміхаєшся. Хоча насправді, відверто кажучи, іноді ти заздриш. Ти уявляєш себе на тому місці. І намагаєшся зрозуміти, що ж вони відчувають? Ніби приміряєш на себе чужі відчуття. Але скільки б не уявляла, ти врешті решт розумієш, що так і залишаєшся лише споглядачем.

Там, у минулому житті, я завжди мріяла мати велику, міцну та дружню родину. Чоловіка і дітей, які виховувалися б у злагоді та любові. Але, як кажуть, не сталося… Від спогадів, що невчасно нахлинули мій настрій зіпсувався, тож я вирішила хоч чимось себе зайняти та відволікти. 

Підійшовши до контейнерів, спробувала їх відкрити, але скільки би я не робила спроб, - усе було марно. А потім згадала, наче Зак сказав Ріддару про те, що відкрити їх право є лише у командора та Рейгана. Глянула на сплячих чоловіків, та вирішила поки що зайнятися вивченням інформації, до якої так і не добралась вчора. Згадавши про причину цього, а саме виявлення вміння Райана розмовляти, знову посміхнулася. Все ж таки - це дуже хвилююче, стати свідком і учасником такої події. 

Пам’ятаючи про те, що на комутаторі увімкнений звук, я взяла одну з книжок на полиці в кабінеті. Та зручно вмостившись у робочому кріслі командора, я поринула у вивчення…

– Не зрозуміла? - тихо промовила я, і глянула на обгортку книжки - “Регламентація процесу опікунства”. Цікаво це, що командор готується до процесу оформлення опікунство над Райаном? Чи може його на планеті очікує хтось іще?

Так читаючи, зрозуміла, що їх законодавство у сфері опікунства, не набагато відрізняється від нашого. Так само опікун має бути самостійним, забезпеченим суб'єктом зі стабільним доходом та власним житлом. Повинен мати гарну репутацію. Різниця між тим, ким опікуються і самим опікуном, може становити і декілька років. А от якщо ти хочеш когось усиновити, то різниця має становити вже не менше ста років. Тож виникає цілком логічне питання: скільки ж триває життя на Молімо? Далі, виявилося, що під опіку підпадають лише хлопчики. А ось дівчатка, якщо стають сиротами, відразу та автоматично переходять під опіку імператора планети. Але, якщо вірити статистиці, то за останні п’ять століть таких випадків не траплялося. Ще одним, не менш важливим фактом було те, що хлопчик має енергетично підходити родині опікуна. Іноді буває, що претендентів на опіку декілька. В такому разі,  перевага надається тому опікуну, енергія якого підходить дитині найбільше.

– Чому ти не спиш? - пролунало тихо над моєю головою.

Від несподіванки я, мабуть, підскочила до самої стелі.

– Та щоб тебе качка копнула! - прошипіла я, ледь втрималась, щоб не закричати на усю каюту - Фрай ти, що геть здурів? Я ледь душу Богу не віддала! Чого ж ти так підкрадаєшся?

– Вибач - тихо відповів він, але по очах бачила, що уся ситуація його смішить - Не думав, що ти так відреагуєш.

– Ага, саме так я і подумала, дивлячись на вираз твого обличчя - промовила я, зробивши вигляд, що повірила. А потім додала - Та, це ти мене вибач. Я так відреагувала скоріше від несподіванки. Зазвичай, я периферичним зором бачу переміщення біля себе, а тут…

– Облиш вибачатись! Це просто я підійшов зі спини, тож ти не могла бачити мене. Ти ж так захопилася книгою, що й не помітила, як крісло розвернулося.

І дійсно, крісло було повернуте боком до столу, а я і не звернула на це уваги. Завжди так: коли натрапляю на щось цікаве, то дриґаю однією ногою, а іншу підгинаю під себе. І якщо крісло на колесиках, то результат завжди ось такий.

Поки я роздумувала над тим, що трапилось, Фрай нахилився і прикрив книгу, а прочитавши назву здивовано на мене глянув і сказав:

– Цікавий вибір книги. Розкажеш у чому твій інтерес у цьому питанні? - а потім озирнувшись на ліжко, додав - А давай сходимо до мене в лабораторію. Там ми можемо спокійно, не шепочучи, поговорити. До того ж, я хотів би тобі дещо показати. Якщо ти звісно не проти? Тай по дорозі, за одно, проведу екскурсію кораблем.

– Добре, давай. Командор все одно ще досі спить.

– А навіщо він тобі? Може я тобі зможу допомогти? - з помітною цікавістю, запитав лікар.

– Ні, Фрай. Це навряд чи… Лише він або Рейган можуть відчинити їх - відповіла я вказуючи на контейнери - Тай, за весь час перебування на кораблі… До речі, а скільки я вже тут? Якщо я не помиляюся, то десь зо два тижні?

– Так, все вірно, якраз сьогодні чотирнадцятий день - відповів він, трохи подумавши. А потім простягнувши мені руку, запитав - Ну, що тоді пішли?

– Так, авжеж - промовила я, вкладаючи свою руку - Я хотіла сказати, що за час перебування на борту, геть нічого не бачила. Тож залюбки скористуюся твоєю пропозицією. Але, чи не стане Рейгану гірше, якщо я затримаюся?

– Ані ти просто дивовижна! - натхненно відповів лікар, все ще тримаючи мене за руку - Твоє ставлення до Райана, Рейгана, та й до Ріддара неймовірно вражає. Як у тебе так вдається, адже вони зовсім чужі тобі люди?