Розділ 5 

Прокинувшись, я не поспішала відкривати очі, прислухаючись до себе та своїх відчуттів. Зрозуміла, що лежу у когось на плечі, а на моєму плечі спав Райан. Хлопчик однією ручкою обіймав мене за шию, а інша лежала у мене на поясі. За спиною, ткнувшись мені в потилицю, намагаючись не дихати притаївся, здається Ріддар. Відкрила одне око - так, Рейган спав по той бік від хлопчика. Тож мої припущення вірні, і за моєю спиною командор. Це на його плечі я спала, а другою рукою він тримав за руку Райана. Тож я опинилася в їх обіймах. І, з подивом зрозуміла, що мені подобається, ось так прокидатися однією сім'єю. Але, я розуміла, що я лише тимчасова заміна, для стабілізації їх стану. Фрай скоро віднайде рішення, і в моїх послугах більше не буде потреби.

– Чого не спиш? - пошепки запитав Ріддар, розганяючи мурах по шкірі - ще рано. Спи.

– А сам чого не спиш? - спитала я у відповідь.

– Боюся, що як тільки закрию очі, то це усе щезне - тихо сказав він.

– Що саме?

– Сім'я, тепло, спокій - вимовив він, а потім зовсім тихо додав - і ти.

– Але, усе це зараз поруч, тож користуйся нагодою і поспи - відповіла я і мабуть, сама через деякий час знову заснула.

А прокинувшись наступного разу, почула тиху розмову командора з лікарем.

– Фрай, наскільки це все серйозно?

– Дуже. Те, що я бачу говорить про період десь приблизно двадцять п'ять - тридцять років. Ти сам розумієш, як це нікчемно мало. Якби, я мав хоча б уяву про те, з чим ми маємо діло. У нашій медичній практиці, нічого подібного я не зустрічав.

Я не бачила сенсу прикидатися, що я ще досі сплю. Тож відкрила очі і поглянула на місце поруч. Райана не було.

– Доброго ранку - посміхнулася я - А де Райан?

– Він пішов за сніданком. Хотів встигнути поки ти спала - тихо промовив Ріддар, у якого я й досі лежала на плечі. До того ж, його руки перебували у тому самому положенні, що й вночі. Без Райана, й зовсім здавалося, що він мене обіймає, а я ніби і не проти. Та, мабуть, так і було. Але я знала, що не треба прив'язуватися, тому що потім буде занадто боляче. Відриваючи когось, хто прикипів тобі до серця, ти відриваєш разом з ним шматочок серця. Ніби і жити можна, та не завжди хочеться.

– Ріддар, тобі зручно? Може відпустиш мене? - тихо спитала я.

– Так, усе добре. Мені зручно. - як ні в чому не бувало, відповів він. І на повному серйозні продовжує розповідати - Райан ще ніколи себе так не поводився. Зазвичай він сторониться інших, а зараз виявив бажання сходити у їдальню за їжею.

– А як ви з ним спілкуєтеся? Як він відповідає? - задала я питання, яке мене найбільше турбує. Хлопчик мені сподобався, тож я хотіла би знайти спільну мову - І може, йому допомогти з їжею? Він зможе усе принести?

Фрай розсміявся, і з цікавістю спостерігав за нами. І іноді в його погляді, я бачили смуток і турботу.

– Я розмовляю, а він відповідає жестами, або за виразом обличчя можна зрозуміти що він думає. А щодо допомоги на кухні, йому там допоможуть, а тут уже ми. Все добре - відповів командор.

– Фрай, як Рейган? - спитала я.

– Вже краще Ріанна, зараз він просто спить. Поряд з тобою його стан стабілізується швидше. Тож маємо надію, що скоро все налагодиться - відповів посміхаючись лікар.

– Добре,  то ж потім і мені не обов'язково бути поруч? - спитала я.

– Так, на постійній основі не потрібно - зробившись серйозним, сказав Фрай - Але думаю, його залежність від твоєї енергії, то назавжди. Можливо, не в таких об'ємах, але декілька годин на добу буде достатньо.

– Нічого собі! Та хіба це життя? - розгублено вимовила я - Як же він може подорожувати у космосі, якщо буде залежати від мене. А якщо я не захочу літати?

– Тоді і він відмовиться. Як і кожен із нашої сім'ї. Відтепер наше життя залежить від тебе - сумно посміхаючись сказав Ріддар - тепер лише в твоїх руках дарувати нам життя, чи приректи на повільну, але яскраву смерть. Бо наші блискавки ясні.

– Геть дурний! - обурилася я і стукнула його ліктем у живіт - трохи думай, перш ніж дурниці говорити!

Від несподіванки, командор охнув, а потім вони з Фраєм розсміялися.

– І чого регочете? Особисто я не бачу тут нічого смішного - серйозно сказала - ніколи не мріяла, аби бути в ролі вершника долі. Сумнівна, я вам скажу радість. Ріддар відпусти, я піду приведу себе у порядок. Райан зараз прийде, а тут картина маслом.

Командор з явною неохотою, прибрав руки і я змогла вибратися з ліжка. І вже повернулася до дверей, як він розвернув мене і вказав інші двері.

– Там є усе необхідне.

– Не усе! Там немає моїх речей - тихо вимовила я.

– Поки ти будеш приводити себе до ладу. Твої речі принесуть.

– Ріддар, я…- це в принципі усе що я встигла сказати, бо він приклав долоню до моїх губ і сказав:

– Тш, так буде зручніше і краще. До того ж Фрай, сказав що так видужання пройде швидше.

– А ну, якщо то лікар рекомендує - не втрималася я від уїдливої замітки - то як я можу це ігнорувати.