Розділ 4

Прокинулась раптово. Неначе хтось висмикнув мене зі сну. Мені здається, що кожен переживав хоча б раз цей стан. Найчастіше це відбувається, коли наснився жах, де в останню мить, або на останньому подиху, ти прокидаєшся з калатуючим серцем і у холодному поту. Так, ось саме те я зараз відчувала. А ще неймовірний потяг йти кудись. Таке я відчувала лиш один раз, в минулому. Тоді, я теж прокинулась не від жаху, а від відчуття біди, що насуває. У ту ніч, у бабусі стався серцевий напад. Я ледь встигла, і з телефоном біля вуха, робила усе, що казали. Ми протримались до проїзду швидкої. Сорок хвилин, а перед очима пролетіло усе життя до того моменту, і зупинилось в очікуванні. Та лише коли вже у лікарні сказали, що криза минула, я і моє життя рвано видихнули і вирушили далі.

Тож зараз, не даючи собі часу передумати, я швидко схопилася і натягнула на себе халат, вийшла в коридор. Заплющила очі, і зробила глибокий вдих, ніби налаштоваючись.

Це у знайомій обстановці, ти знаєш куди прямувати і як діяти, а тут увесь шлях до цілі, то суцільний вибір. І єдиний хто може тут допомогти, лише твоя інтуїція. Ми часто читаємо у книжках або дивимося у фільмах, про людей з надможливостями. І, хоча б раз, але пробігла думка, а що якби я мав надможливість? І більшість людей живуть в очікуванні кращої можливості, аби розкрити свій потенціал. Я вам скажу, такого моменту можна просто не дочекатися. Не існує ідеального моменту! Тому, що людина не схильна помічати дрібниці, але саме в них, найчастіше і бувають моменти де розкриваються твої здібності. У вік технологій, ми почали втрачати звичку покладатися на себе. Здебільшого звертаючись до різних спеціалістів. Якщо використовувати термін магія, то усі звертають увагу, і з якимось захопленням очікують дива. Але якщо використовувати терміни: талант, чуйка, інтуїція, відчуття, везіння, передчуття, то більшість лиш махнуть рукою і скажуть - нічого дивного! Ні, саме у цих термінах і ховаються надможливості. Саме ми, використовуючи ці терміни, творимо дива. Наприклад: юнак, що помітив малу дитину на дорозі, і в останню мить висмикнув її з під колес авто; чи той водій, що зумів у цій ситуації вірно скерувати своє авто; чи хірург, який береться за неоперабельну пухлину і тим самим, дає можливість ще пожити; чи кухар, який за велінням серця в останню мить додає новий інгредієнт, тим самим створюючи шедевр. Прикладів можна навести безліч. І кожен із нас може у цей перелік додати свій. Кожен із нас може бути супергероєм, просто живучи і виконуючи свою роботу.

Тож зараз прислухаючись до себе, я прямувала коридорами. Дійшовши до медичного блоку, зупинилася. Попереду лише стіна, а навпроти двері. Смикнувши їх виявила, що вони зачинені. Але, саме туди мене і тягло. Я обперлася рукою об стіну, і відразу ж її відсмикнула. Щось прокололо мені палець. А там, де тільки що була стіна коридору, з'явилася панель, на якій йшов якийсь аналіз. Через кілька секунд тихий механічний голос промовив: "Вітаю, Ріанна Амірані. Статус - гість. Доступ - повний." Після цього двері відчинилися, і я побачила сходи вгору. Це здивувало, але як казала усім відома героїня - "Я подумаю про це завтра!".

На цьому поверсі було лише п'ять дверей, тож впораємося швидко. Прислухалась до себе та повернула ліворуч, а дійшовши до самого краю зупинилася біля останніх дверей. Так, саме у ці двері мені і треба було увійти. А тепер я стояла і гадала: чия то кімната, і чи буде доречно, якщо все ж увійду? Я постукала. Тиша. Знов постукала, і почула стогін. Натисла на ручку і двері відчинилися. Кімната була знов білою, мабуть то стандарт. Інтер'єр схожий, лиш ліжко більше. Підійшла до нього ближче і побачила Рейгана, по тілу якого знову пробігали блискавки, але набагато яскравіше ніж коли я його бачила вперше. Чоловіка трусило.

Дивно, невже Фрай не може йому допомогти? Чи може він не має сюди доступу? Добре, то все потім. Зараз треба стабілізувати його стан. Що я там робила минулого разу?

Підійшла до ліжка, присіла на край і взяла його за руку. Рейган її несподівано сильно стиснув. Я від несподіванки ледве не закричала. Але стрималася. Блідий і виснажений. Його волосся розміталося по подушці, а одне пасмо прикривало половину обличчя. Я нахилилася, щоб прибрати його і помітила з іншого боку ліжка, на підлозі щось або хтось ворушиться. Рефлекторно підтягнула під себе ноги. І всміхнулася такому дитячому жесту.

– Так, саме для того щоб бабайка з під ліжка не схопив - подумала я, а сама повернула голову у той бік.

І неочікувано зустрілася поглядом з блакитними очима хлопчика, що уважно слідкував за кожним моїм рухом. Його волосся було абсолютно білого кольору, довжиною сягало до підборіддя, злегка завивалося. Навіть його вії були білі. Бліда шкіра, навіть занадто. На вигляд йому було років сім. Дитина трималася обома руками за край ліжка і злякано дивилася на наші з Рейганом руки.

Рейгана вигнуло дугою і він знову застогнав. Хлопчик, здригнувся і прикусив нижню губу. Він трохи привстав.

– Привіт - тихо сказала я - ти мене розумієш?

Хлопчик перевів на мене погляд і ледь помітно кивнув.

– Добре - посміхнулася йому - Тож ти зможеш покликати лікаря Фрая або командора Ріддара? Неважливо кого першого знайдеш, того і клич.

Хлопчик поглянув на Рейгана, а потім на мене і в його погляді я побачила страх.

– Я йому не завдам шкоди - сказала я - обіцяю. Мені лише потрібно, щоб командор Ріддар надав мені свій дозвіл допомогти Рейгану. Розумієш?

Хлопчик знов кивнув. Він уважно на мене дивився ніби вирішував чи можна мені довіряти. А потім знов кивнув і піднявся. Іще раз подивився на Рейгана, якого в черговий раз вигнуло, і швидко вибіг з кімнати.