Розділ 3

Наче крізь сон, я чула як зі мною хтось говорить. Іноді мене звали. А інколи було відчуття, що поруч знаходиться хтось рідний. Він немов огортав теплом, і надавав відчуття захищеності.

І ось сьогодні мене знову звали по імені. Просили прийти в себе і повернутися. Та може це мені все лише наснилося? Чи привиділося? Хоча яка різниця. Мене кличуть. Тож, мабуть, комусь я потрібна.

Я намагалася відкрити очі, але все марно. Наче це відбирало останні сили. І я знов засинала. А потім була іще одна спроба, і ще… Скільки їх було? Не знаю. Але коли мені таки це вдалося, то перше що я побачила, то було усміхнене обличчя лікаря Фрая.

– Привіт - все, що змогла промовити.

– Привіт - відповів він - як себе почуваєте ена Ані?

– Ані. Давайте вже просто Ані - вимовила я, і кожне слово давалося важко - можна мені води, будь ласка?

– Так, авжеж - він швидко підійшов до столу і налив у склянку води - тримайте Ані.

– Дякую - я пила воду так, ніби ніколи не бачила - ви мені вже чип поставили?

– Так, вибач я скористався ситуацією - тихо сказав він - але завдяки цьому, ти майже уже завершила навчання. Може ще день, або два і все. А при звичайному режимі цей процес затягнувся би на цілий місяць. Але ти, молодець справилась лише за тиждень.

– Тобто, за тиждень? - здивовано глянула на нього - Ви хочете сказати, що я цілий тиждень була без свідомості?

– Так, Ані. Стрес був занадто сильний, і твій мозок просто вимкнувся - схиливши голову, і якось винувато проговорив він.

– Фрай. Ой, вибачте будь ласка! - від хвилювання я несвідомо перейшла на “ти” - Лікарю Фрай…

– Та ні. Давай вже на "ти" - посміхнувшись, сказав він - До того ж, мені ти дозволила звертатися до тебе на ім'я.

– Добре, Фрай. Так справді краще! Так, от що я хотіла запитати: чому мені здається, що ти чимось засмучений?

– Тому, що я теж в якійсь мірі причетний до того, що ти потрапила сюди - швидко, але дуже тихо промовив він - Вибач, я чув вашу розмову з командором. Але, Ані я навіть не подумав у той момент, коли ми знайшли Рейгана, що ми можемо так тобі зашкодити! Якби ж то я знав…

Я від його емоцій, трохи розгубилася. Тому просто сіла в ліжку і обійняла його, з метою заспокоїти. Але, як за законом жанру, саме у цей момент до кімнати увійшов командор.

– Фрай, як тут справи… - стурбовано почав було говорити він, але побачивши нас, запнувся на півслові - Що ж, бачу з еною усе гаразд! Тоді, Фрай чекаю на твій рапорт.

Усе це він відчеканив, дивлячись на мене, а потім вийшов із кімнати гримнувши дверима.

– От, же ж! Йому треба нерви лікувати - чомусь така поведінка командора мене неймовірно дратувала - Чи може клізму йому прописати, може добріше стане? Що, скажеш Фрай?

Лікар дивився на мене широко відкритими очима. А потім почав сміятися. Я ж дивилася на нього, і бачила перед собою дуже гарного молодого чоловіка. Русяве волосся було коротко підстрижене, та йому личила така зачіска. Він був досить високого зросту, мабуть трохи менше двох метрів. Широкоплечий. Виразні карі очі, які зараз сяяли щастям.

– Ані, це неймовірно! - трохи згодом сказав він - ти перша, хто не боїться про командора так говорити. Не злися на нього, будь ласка. Насправді він непоганий, просто має дуже складний характер. Ми всі у цій ситуації припустилися помилки. Із-за нашого поспіху, ти втратила свободу вибору. Але у нас…

Він не встиг договорити, як на усю каюту прогримів голос командора:

– Фрай, рапорт! Зараз! - і відключився.

– Ані, ми з тобою потім договоримо, добре? Не хочу його дратувати іще більше - пошепки сказав Фрай, а потім трохи голосніше додав - а ти, Ані відпочивай. І не забувай більше пити.

– Дякую тобі Фраю - сміючись відповіла я.

Після того, як за ним зачинилися двері, я голосно проговорила:

– Окрім безпідставних обвинувачень, і викрадення, Ви іще і підслуховуєте командоре Ралсін? І як же Ви дослужилися до такого рангу, при такому жахливому характері.

Я почула лиш клацання та шумний вдих. І приготувалася вже почути щось на свою адресу, але більше не прозвучало ні слова. Що ж, мабуть, влучила у ціль. І від цього посміхнулася сама собі. Лягла на ліжко, і подумала:

– А ніхто Ріанно і не казав, що буде легко! Але ж здаватися так просто, то ж не наш варіант, правда?

Лежачи, я мала змогу роздивитися кімнату, чи правильніше було б сказати каюту? Так, мабуть каюту. Вона була десь розміром три метри на чотири. Ліжко, стіл, стілець та шафа. Що ж, для однієї людини, цього цілком достатньо. Кімната, та й усе в ній, було абсолютно білим.

Я подумала, що не спитала про вбиральню і чи будуть мене взагалі годувати. Або може я вже наговорила на режим "хліб та вода"? І, як на замовлення мені терміново захотілося в туалет і їсти. Та якщо з другим можна потерпіти, то з першим навряд чи вдасться. Я піднялася з ліжка, якщо звісно цей процес сповзання, можна назвати підйомом. І притримуючись за меблі і стіни, вирішила обійти кімнату, а раптом тут є непримітні дверцята, що зараз мені так життєво необхідні. Я обійшла кімнату двічі і нічого не побачила. Можливо, тут зовсім її немає. То, може вийти з каюти і запитати у когось? Ось тільки є одне але: я була у піжамі. А тинятись коридорами у такому вигляді зовсім не варіант. Мені вистачило, що мене вже бачили лікар і командор. І якщо лікаря, моя гордість іще може витримати, то командора - не треба нам такого щастя.