Розділ 2 

Зранку розбудив мене якийсь настирливий звук. І ще деякий час я намагалася зрозуміти, що то так мерзенно пищить? Але скільки би я не напружувала свій мозок, не могла ідентифікувати пристрій. Будильник я, останнім часом, не ставила. А ще у мене нестерпно боліла голова. Тож єдиною думкою у ній було: "Господи, хто-небудь, вимкніть це!". І як тільки того і чекали - пискіт припинився.

– Як добре, що мені не потрібно на роботу - думала я лежачи із заплющеними очима - Це, що ж я так вчора на відмічалася? Так, вчора я планувала свою подорож, тож… Стоп! Вчора!

Згадавши все, що трапилось і те, що поруч зі мною перебуває стороння людина, я різко підвелася. Ну, як підвелася? Принаймні я намагалася. Тому, що несподівано наткнулася на перешкоду у вигляді скляної кришки якось апарату. Потираючи чоло, я лежачи роздивлялася приміщення, наскільки це дозволяв огляд. Через кілька хвилин дійшла висновку, що я знаходжусь у якійсь лабораторії.

– Що ж, Ані ось ти і допомогла - якось істерично хіхікнувши, подумала я - Постійно тягне тебе на пригоди! Ось і результат. Нормальні люди тікають від незвіданого, а ти…

Додумати мені не дало вже знайоме шипіння і тихе клацання. Я з острахом дивилась на те, як від'їжджає передня частина капсули, в якій я лежала. Обережно підвівшись, я вже більш детально роздивилася приміщення. Усе було абсолютно білого кольору. Письмовий стіл, декілька крісел, полички із різними колбочками та інструментами. Ще дві подібні капсули. В приміщенні було ще три двері: дві прозорі, а одна ні.

Поки я розглядала усе, одні з прозорих дверей роз'їхались у сторони та у кімнату увійшли двоє. Судячи із зовнішнього вигляду медик і військовий.

Медик підійшовши до монітора, біля капсули в якій я лежала, деякий час уважно все вивчав. Щось натискав, ніби перевіряючи, а потім записував у планшет, час від часу з подивом поглядав на мене.

– Бон тонго ена. Озаль койока нденге ніні? Лікамбо моко езаль котунгіза йо? (*Доброго ранку ена. Як Ви себе почуваєте? Вас щось турбує?) - звернувся до мене лікар, і судячи з інтонації, він про щось запитував. Але я прислухаючись до кожного слова, розуміла, що вперше чую таку мову.

– Вибачте, лікарю. Але я вас зовсім не розумію - промовила я, і похитала головою підтверджуючи сказане.

– Бозалі кососола нгаі те (*Ви мене не розумієте) - промовив він, ніби щось стверджуючі. А потім, показуючи жестами зачекати, швидко вийшов з кімнати.

Увесь час поки лікар намагався налагодити контакт, військовий сидів у кріслі біля стіни, і не зводив з мене вивчаючого погляду. Це мене дратувало. Почувалася себе так, ніби я диковинна тваринка у зоопарку. І у той же час, увесь його вигляд говорив про те, що вже я десь перейшла йому дорогу, та обов’язково маю за те понести покарання.

Поки усе це думала, зрозуміла що й сама його розглядаю. Чоловік був високого зросту, мав русяве волосся довжиною до ліктя. Колір його очей, з такої відстані, здавався сірим. Широкі плечі. Він розслабено сидів у кріслі, широко розставивши ноги. Але так здавалося лише на перший погляд. Він був чимось роздратований і знаходився, я би сказала, у режимі очікування. Це він видавав постукуванням пальців по підлокітнику. А ще мені здалося, що по його тілу пробігали ледь помітні блискавки. Але, можливо, то мені тільки здалося.

Наші переглядання перервав лікар, що повернувся з якоюсь коробочкою у руках. Він швидко підійшов до столу і поставив її на стіл, а потім повернувся до мене і простягнув свою руку. Так, аби я мала змогу роздивитися якийсь прилад. На вигляд, це було щось на кшталт навушників. А потім він, один з них запхав собі до вуха, а другий простягнув мені, жестами вказуючи зробити теж саме. Деякий час я роздумувала чи варто мені це робити, адже я зовсім не знаю де я і хто ці люди. Що мене тут чекає? Я уважно дивився, то на лікаря, то на чоловіка у кріслі. І якщо перший терпляче чекав, то другий все більше видавав своє роздратування. Тож я розуміла, що лише питання часу, коли він втратить терпіння. Тому, вирішивши не доводити його до межі, взяла прилад і повторила дії лікаря. Той із полегшенням видихнув, і взявши у руки коробочку, почав в ній щось налагоджувати. При цьому він постійно щось говорив. Я дивилася на нього і намагалася хоч щось зрозуміти. Здавалося, судячи з інтонації, він читав вірші.

– Вибачте лікарю, але я Вас не розумію - з винуватою посмішкою сказала я. А помітивши, як військовий після моїх слів здригнувся, про себе подумала - Якийсь він дивний…

Через кілька хвилин, я сама здригнулася від несподіванки, і щиро посміхнулася коли почула, як лікар читає:

– "... Й у небо полетіла вільним птахом ти. Співаючи про те, що шепотять вітри…" щось тут не так - промовив він, а потім здивовано подивився на мене - Ена, Ви мене розумієте?

– Так, лікарю. Я Вас розумію - відповіла я - Але моє ім'я Ані, а не Ена.

– Це ж просто чудово! - вигукнув він, а побачивши мій здивований погляд, сказав - Дозвольте пояснити. Я не був впевнений, що цей перекладач спрацює. Я його тільки почав розробляти…

– Досить Фрай! - несподівано промовив військовий - ти вже можеш йти.

– Зачекайте, командоре - як ні в чому не бувало відповів лікар - я ще не договорив. Тож, ена Ані, справа в тім, що звернення "ена"  для нашої імперії обов'язкове при зверненні до незаміжньої жінки. Як Ви зрозуміли, я лікар. Мене зовуть Фрай Нітрон. Якщо у Вас є питання, то я з радістю на них відповім.