Розділ 1

– Ріанна, я не розумію! Невже тобі, так важко підготувати ці переклади документів? - сидячі у масивному кріслі, запитав генеральний директор, знімаючи свої фірмові окуляри - чому я маю вислуховувати від Неллі Дмитрівни, про те що ти відмовилась, у черговий раз, виконувати свою роботу?

– Її роботу - тихо проговорила я.

– Що? - важко зітхаючи перепитав він.

– Я сказала, що я відмовилася виконувати роботу Неллі Дмитрівни. Адже оформлення контрактів з корпорацією "Парадіз Нью" не входять до моєї компетенції.

– В якому розумінні з "Парадіз Нью"? Це ж проект яким керує Неллі…

– Саме так, Едуарде Олександровичу.

– Добре, Ріанна. Ви можете бути вільні - промовив він, ледь змахнувши рукою, відкинувся в кріслі і прикрив очі.

– Вибачте, Едуарде Олександровичу, що змушена ще трохи забрати Вашого дорогоцінного часу, але прошу розглянути і підписати мою заяву.

– Заяву? - потираючи обличчя, втомлено питає він - На відпустку?

– Ні. На звільнення - спокійно відповіла я.

– Ну, що за дитячий садок, Ріанна - каже, уважно дивлячись на мене - ти ж знаєш, що я не підпишу. Ти потрібна моїй компанії. На тобі серйозні проекти, до того ж за рахунок чого ти плануєш жити?

– Я їх уже завершила, до того ж я відпрацюю два тижні, як і передбачено законодавством. За цей час введу у курс справ нову людину. А стосовно того на що мені жити, то більше Вас не стосується.

– Ні.

– Ти, не можеш сказати мені "ні" - тихо сказала я - у нас з тобою була домовленість, що я піду, як тільки захочу. І цей момент настав зараз.

– Ріанна!

– Ми домовились! - твердо промовляю я, дивлячись на нього впритул.

Декілька хвилин, він просто не зводив з мене погляду, ніби очікуючи, що я передумаю. А потім важко зітхаючи все ж таки підписав заяву. І коли я вже доторкнулася ручки дверей, тихо промовив:

– Вибач, мене за те, як я повів себе тоді. Я справді шкодую.

– Всього доброго, тобі Еде - відповіла я і переступила поріг в новий етап свого життя.

З тієї розмови минуло трохи більше ніж півроку. І зараз, я сидячи в кріслі, серед зимового саду, який ми облаштували з бабусею декілька років тому, згадувала той період що пережила. Так саме пережила. "Нам це просто треба пережити!" - саме ця фраза стала нашим з бабусею девізом, а тепер і моїм.

Я, Ріанна Амірані Кахіані і сьогодні мій двадцять сьомий день народження. Який я зустрічаю в цілковитій самотності. Колись у нас була велика і дружна сім'я. Колись… це страшне слово. Але воно несе у собі минуле й майбутнє. Воно, щось забрало назавжди, а щось подарує. Тому колись у мене були батьки, наречений, а тепер і бабуся.

Батьки познайомились іще під час навчання в університеті. Вона - сирота, яка зуміла завдяки своїй наполегливості вступити до престижного ВУЗу. А він - молодий, і не менш цілеспрямований представник грузинської аристократії. Вони одружилися на третьому курсі. Обоє обожнювали гори, а тому альпінізм був їхньою спільною стихією. Яка дарувала їм натхнення, наповнювала їх силою і наснагою. І саме ця стихія забрала їх у мене. А разом з ними і мого довгоочікуваного, ще ненародженого брата. То мав бути їх останній підйом. Хоча… Саме таким він і став.

Мені тоді було п'ятнадцять, коли залишилися лише ми удвох з бабусею. Вона тоді вперше сказала мені оту фразу, що стала нашим девізом. І кожного разу, коли було занадто тяжко, ми повторювали її як мантру. Закінчивши школу, я вступила на філологічний факультет та отримала спеціальність перекладача з англійської мови. Самостійно вивчила німецьку, французьку та польську мови. Українська - то моя рідна мова від народження. А російська була загальною у спілкуванні довгі роки, зважаючи на інтернаціональність нашої родини і нашого оточення.

Останні декілька років самопочуття бабусі різко погіршилось, тому я змушена була покинути постійне місце в офісі та перейти на дистанційну форму роботи. Що дало мені можливість більше часу проводити з рідною людиною. 

Як ви вже зрозуміли, Едуард був моїм нареченим. З ним ми познайомилися у лікарні, коли бабуся потрапила туди після інсульту, а він там був з молодшим братом, який зламав собі ногу. Розговорилися в кафе при лікарні, і як виявилося у нас були спільні теми для розмов. А, також виявилося, що йому терміново потрібен був перекладач для роботи з бізнес партнерами з Німеччини та Франції. І як кажуть: зірки зійшлися. Тому, я із радістю приступила до нової роботи. Згодом Едуард став частим гостем у нашому будинку, і тому одного разом бабуся сказала:

– Знаєш, Ані - саме так вона мене називала після смерті батьків. Казала що я те, що їх об'єднувало, я їх продовження. І в кожному з наших імен була частинка "Ані", адже маму звали Аніта, а батька Амірані - Я не вічна. А цей молодий юнак, мені здається, стане гарним чоловіком для тебе. До того ж тобі вже двадцять п'ять. Не плануєш же ти, залишитися самотньою. Повір, то не так добре, як здається.

Ми з Едом, зустрічалися майже рік, а на мій день народження він зробив мені пропозицію. Наше весілля було назначено на вересень, тож на підготовку у нас було пів року.

А у серпні мій ідеальний світ рухнув, як картковий будиночок. Після чергового інсульту, не стало бабусі. В пошуках підтримки, я приїхала в офіс до нареченого. І за законом жанру, застала його у дуже пікантному вигляді разом з начальницею одного з відділів.