Частина четверта

9

Увечері Костянтин спустився до ресторанчику, де вони з Кирилом домовилися зустрітись. Першочергово він пішов до барної стійки, не помічаючи, як усе навколо знову змінилося. Лише коли побачив молодого бармена у фартушку, звернув увагу, що і барної стійки нема. Тепер замість пивних кранів стояла кавова машинка, а на місці алкогольних напоїв — чаї, сиропи та тістечка. Цього вечора єдине, що лишилося від ресторанчика, — це огидні квадратні колони (хоч вони і були гарно прикрашені гірляндами та картинками). Місце, в якому збиралося щонайбільше два дальнобійника та три старі подружні пари, тепер було заповнене купою молоді з футуристичними телефонами без кнопок і пласкими моніторами без клавіатур. Здавалося, ось і настав повноцінний кінець консервативного світу дітей республіки.

 Серед усього натовпу Костянтину все ж удалося знайти Кирила.

— Забагато якось деталей, малий, —сказав він, підсовуючи вільний стілець. — Ти ж не рекламу робиш.

— Я не знаю з чого почати.

— Прекрасно тебе розумію. Багато хто радить писати те, що дається легко, а там початок вже якось підв'яжеться.

— А ви як робили?

— Ну знаєш... В мене інший випадок. То що в тебе за ідея?

— Я думав про недалеке майбутнє, в якому не лишилося жодного папірця із текстом. Все відцифроване. Але одного дня в кафе заходить дівчина з великим важким портфелем.

— Так, я її бачу, — сказав Костянтин. І він дійсно бачив біляву дівчину з рюкзаком. Вона невпевнено пройшла мимо зайнятих людей, скляні очі яких повністю загіпнотизовані екранами їхніх гаджетів, і сіла за вільний столик. Костянтин якийсь час намагався розгледіти її обличчя, та його знову не було.

— Вона єдина без сучасних технологій. Проте мала дещо інше.

— Книжки, — додав Костянтин, не зводячи очей від дівчини.

— Так. На неї ніхто не звертав уваги, доки не помітили ледве знайому по розповідям річ. Листки з текстом, зшиті між собою, приховані твердою обкладинкою. Спочатку всі перешіптувалися, шукали таку річ в інтернеті. Знаєте, що це таке?

— Хоч я і старий, проте не відсталий, малий.

— От у цій історії кожен мав його на переносному маленькому комп'ютері розміром, як телефон. Вони шукали книги, але ніде такого вже не було. А дівчина тихо сиділа собі й читала.

— До неї хтось підійшов.

—  Ем-м, так, — підтвердив Кирил, ще не звикнувши до здібностей Костянтина. — Насправді багато хто захотів підійти та спитати, де вона взяла книгу. І чим більше людей не соромилося підійти, тим густішим ставав натовп навколо неї. А дівчина відкрила свій рюкзак, почала діставати з нього книжку за книжкою, спокійно роздаючи усім бажаючим. А бажаючих було більше, ніж вона мала при собі. І тоді вона сказала...

— Не переживайте. Я знаю, де взяти ще.

— І тоді більше тридцяти людей вийшли з дівчиною з кафе. Хтось навіть позабував усі свої речі за столиком. Дехто вже почав розглядати твори Рея Бредбері, Турянського, Шмідта, час від часу нюхаючи запах старовини. Інші жадібно заглядали в книгу через плече, розглядаючи начерки олівцем, плями від чаю і фактуру старих пожовклих сторінок.

 Поволі все навколо стало змінюватися. Пропадали столики, кавові машинки та гірлянди. Колір стін знову став огидно зеленим, а за столиками з'явилися старі, забуті своїми дітьми одинаки.

— Отака була задумка, — сказав Кирил. — Але мені здається, це якась дурня.

— Згоден. Таке складно буде кудись упхнути.

— Це ви так прийшли мене підбадьорювати?

— Я ж нічого такого не сказав. Знав би ти скільки всього люди викидають зі свого твору під час редагувань. То нічого страшного, якщо в голову лізе один тільки шлак. В один прекрасний момент він закінчиться і поллється золото. Головне — проштовхувати той шлак далі, поки все не загусло у твоїй макітрі. Мене більше цікавить обличчя дівчини. Я ще розумію пусті лиця масовки. Це нормально не зациклюватися на її зовнішності. Але дівчина...

— Я вже казав вам, — відрізав Кирил.

— А я кажу тобі, що просто так не відчеплюся. Це ж капець як цікаво.

— Аби що? Використати потім це у своєму бестселері?

— До чого тут... Яка взагалі різниця? Я просто хочу зрозуміти зв'язок.

— Так от зв'язку немає. Годі лізти із цим питанням.

— Твої слова суперечать одне одному.

— Де вони суперечать?

— Ти просиш більше не лізти, отже уникаєш. Уникаєш обличчя своєї сестри. Ігноруєш його навмисне. Можливо, ти через неї зараз тут.

— Годі.

— У тобі накипає злість, ревність, або заздрість. Ох, я глибоко копнув. Хотілося, аби за тобою побігали, як за сестричкою?

 Але ж батько приїжджав, ти лишився тут. Можливо...

— Перестаньте.

— Можливо тебе накрила утома від постійно присутнього овоча у будинку, і тобі захотілося перепочити. Лише потім ти зрозумів, що був неправий і вирішив написати книжечку для сестрички, аби вона не ображалася...