Частина третя

5

 Наступного дня пообіді Кирил, хлопчина, що оселився навпроти, спустився на перший поверх. Він пильно вглядувався у вікно, чекаючи миті, коли сірий шевроле заїде у подвір'я готелю. І як тільки автівка промелькнула між дерев, хлопець перелякано відійшов від вікна і якомога швидше пішов до сходинок. Та раптом перед ним опинився Костянтин, вбраний у солідний смугастий костюм, який прикрашала дорога багряна краватка. Він глянув хлопцю в очі та з посмішкою сказав:

— Не парся. Я тебе прикрию, — розвернув його, поклавши руку на плечі, та рушив з ним до крісел.

— Сідай, малий. Веди себе природньо.

— Що ви від мене хочете?

— Циц! Помовч. Роби вигляд, ніби ми весело проводимо час. Але не занадто. Щоби не подумали, ніби ми коханці.

— Я... Я не...

— Тихо! Вони йдуть.

 У готель зайшов сивуватий чоловік. Почервонілими очима він оглянув залу і, помітивши хлопця, підійшов.

— Кириле, — гукнув він.

— Привіт, тату, — хлопець не зміг відірвати погляду зі своїх рук.

— О-о, — з награним здивуванням протягнув Костянтин. — То це ви батько Кирила.

— Вибачте, а ви хто?

— Костянтин Вітко, — встаючи з крісла, протягнув руку. — Ви мабуть мене не знаєте. Я письменник.

 Чоловік потис йому руку і знову звернувся до хлопця.

— Вставай. Поїхали звідси.

 Та хлопець боявся поворухнутися. Він навіть голову так і не підняв.

— Стривайте, — знову втрутився Костянтин, промовляючи кожне слово на стільки повільно, на скільки можливо, аби встигнути прочитати на лицях батька та сина бодай крихту інформації про їхні стосунки. Чоловік виглядав дуже втомленим. Ні, ліпше назвати його вимученим. Він дивився на сина не зі злістю, а радше з бажанням якомога швидше минути цю ситуацію. Протовктися по ній грубо, недбало та повернутися до свого звичного життя. — Я хотів би перекинутися з вами кількома словами.

— Для чого? Я вас уперше бачу.

— Не біда. Присядьте біля нас, прошу, — Костянтин дістав пакетик соку і поставив його на журнальний стіл. — Ось, пригощайтесь, якщо хочете. Це яблуневий. Будь ласка, виділіть мені кілька хвилин. Це стосується вашого сина. — чоловік тяжко зітхнув і присів на диван, намагаючись знайти зручне положення. — Можете не старатися. Такі вже ці дивани.

— Що сталося, Кириле? — Спитав батько.

 Хлопець сидів мовчки. Ноги його тряслися від нервів. Продовжив Костянтин:

— Я хочу... — він закляк, прислухаючись до голосів. — Хочу... аби...

 Кириле, синку, прошу, пішли звідси?— Я хотів, аби ви... — повторив Костянтин, повністю відсутній у тій залі. Вся його увага була спрямована на голоси.

 Кириле, твоя мати мене з’їсть. Прошу. Твоїй сестричці так буде краще. Не картай себе.

 У горлі Костянтина ніби став шаршавий камінь. Він взяв запропонований батьку пакетик соку, встромив соломинку і зробив кілька ковтків. У грудях заболіло. Очі його поволі стали яснішати. Він повернувся до зали, згадав до чого вів, і продовжив, натягуючи посмішку.

— Ми з вашим сином випадково познайомилися вчора. Він виглядав дуже стурбованим. Гадаю, це не моя справа, тому не лізу в подробиці, — Костянтин глянув на чоловіка і помітив, як той напружився. — Вчора Кирил поділився зі мною дечим.

— Чим саме? — напружено запитав чоловік.

— Історією. Точніше нарисами історії. Виявилося, що ваш син має хист до письма. Я сам письменник, тож знаю, що кажу. — хлопець глянув із під лоба на Костянтина, питально і заперечно. — Мені здається, вашому сину потрібно трохи волі. Гадаю... Він не дарма сюди приїхав. Гадаю, він хотів би побути на самоті, подалі від дому. Йому це потрібно. Можливо, якщо ви не проти, Кирил лишиться у цьому готелі ще на якийсь час?

 Батько Дивився пильно в очі Костянтина. В його погляді не було ні краплини гніву. Здавалося, він геть не з тих, хто прискає словесною жовчю на людей.  Він міркував. Поглядував на сина та міркував.

— Я не лишу його тут самого.

— І не треба, — сказав Костянтин.

— Ви хочете за ним приглядувати? Тільки не кажіть цього, бо точно подумаю про вас щось нехороше.

— Слухайте. Я ж не якийсь педофіл. Мене знає пів країни. Ну може й не пів...

Проте ось, — Костянтин дістав із кишені свого піджака маленьку книжечку. — Це невеличка збірка моїх перших оповідань. Ззаду моє фото. Всередині лежить моя візитівка. Якщо що, можете дзвонити. Повірте, я лише хочу допомогти. Ваш син замкнений. І дім точно не допоможе відкритися йому знову. Нехай поживе трохи тут. Бодай кілька днів. Гадаю, я зможу йому допомогти.

 Чоловік глянув на хлопця і спитав.

— Ти справді хочеш лишитися?

 Кирил підняв голову, зустрівся поглядом із батьком, тоді з Костянтином, знову опустив очі донизу і кивнув. Батько знову зітхнув.

— Добре. Лишайся. Я приїду за три дні. Щовечора дзвонитиму. Проведи мене до автівки.