Частина друга

3

 А вечір виявився насиченим. Уже як за традицією Костянтин спустився о дев'ятій до ресторанчику. Місцина, як і весь готель, не випромінювала останній писк моди чи бодай якусь архітектурну вишуканість. Звичайні чотири стіни,   грубі чотирикутні колони, як у шкільних столовах, чотири люстри, чотирнадцять картин невідомого автора “Б.Ж.” — невдахи, якому доля подарувала публіку, складену із голодних дальнобійників, помножених на пофігистичних скупердяїв, яким до лампочки мистецтво, дайте млинцями із повидлом напхатись. Але Костянтин розглянув кожну картину “Б.Ж”. По більшій частині, аби відчути, чим жив автор, пишучи ту чи іншу роботу, про що думав, що хотів сказати... Але також хотів і час убити, щоби від нудьги самому не померти. Шкода цього Б.Ж. Якби ж йому бодай трохи вдачі... Та вдача — ягідка ще та: якщо до когось повернулася обличчям, то іншому показала свій зад. Костянтин був одним із тих, кому перепало стати друзякою вдачі. От тільки сказати, що він цьому дуже радий, у нього язик не провертався.

 Ото ж, повертаючись до ресторанчику, варто ще сказати, чому саме Костянтин полюбляв туди ходити кожного вечора. Перлиною цього місця, його головною гордістю була барна стійка. Це те, ради чого Костянтину взагалі доводилося виходити лишній раз із номера. Не ради того, що там наливали, а ради атмосфери, що навіювала йому настальгійні спогади про ті часи, коли істини не було і все дозволено. Шкода, часи минули й істиною стала печія та гастрит. Істина, в яку тепер вірить Костянтин, хоче він того чи ні.

 Підійшовши до стійки, Костянтин сперся на неї ліктями, як у фільмах про ковбоїв, і привітався з барменом.

— Вечір добрий, Костянтине, — відповів бармен. — Вам як завжди?

— Так. І стеж, щоби склянка не стояла порожньою.

— Стільки соку, гадаю, шкідливо пити.

— Ти наливай синку, а я вже розберуся, — Костянтин не виходив з образу стрільця. Занадто вже любив він дикий захід.

 Бармен змішав у склянку апельсиновий та вишневий соки, кинув кілька срижаних кубиків і поклав блакитну соломинку.

— Тримайте, пане.

— Чудесно, — трохи надпив. — Можеш уже повторювати.

 Поки хлопець утомлено знову діставав сік, Костянтин задивився на стіну. Його зацікавила та водночас стривожила фарба, що почала поволі тріскатися й осипатись. Маленька тріщинка формою блискавки звивалася, мов змійка, і, коли вимальовувала криве коло, відривала верхній шар фарби, а потім рухалася далі, доки стіна не почала повністю осипатися. Під нудотно зеленою фарбою ховалася яскраво жовта, майже золота фарба. Увімкнулася бальна музика. Костянтин оглянувся, помітив, що всі столи тепер вкриті сніжно-білими скатертинами. Невидимі сили вилизали паркет до блиску, відполірували так, ніби це була робота самих янголів. Костянтин, попиваючи сік через соломинку, споглядав за всім цим, та вже без тривоги, бо розумів що коїться. Лишалося тільки знайти початок цього струмка фантазії. Примружуючи очі, він уважно прислухався до голосів. За мить молодий, вже знайомий голос хлопця, що оселився навпроти, викрив себе. Хлопчина сидів самотньо над блокнотом і строчив у ньому слова,  навіть не торкнувшись миски з борщем.

 Костянтин деякий час поспостерігав, як бальну залу, яка хвилину тому була шкільною столовкою, наповнювали чоловіки у смокінгах та жінки в яскравих платтях, а потім все-таки наважився підійти. Біля столу хлопця танцювала молода пара: чоловік з обличчям відомого актора, ім'я якого Костянтин не зміг згадати, і дівчина без лиця. Воно було стерте, як і в тієї дитини на операційному столі у нього в номері.

 Музика притихла і молоді спинилися, не відводячи одне від одного закоханого погляду (якщо уявити, що дівчина таки має обличчя). Вони сіли за стіл хлопця і стали собі щебетати, переводячи дух після танцю.

— Ви гарно танцюєте, як для чоловіка без почуття ритму, — сказала дівчина.

— це, мабуть, все завдяки вам. З вами мені легко, ніби я вдома.

 Костянтин повільно підходив до столика.

— Бачу, компліменти вам теж легко даються. Закрадається мимохіть думка, що ви не вперше так знайомитеся з дівчиною.

— Повірте, — мовив чоловік, блимнувши голівудською посмішкою, — я зовсім не такий. Мені ніколи не стати серцеїдом із моїми принципами.

— Он як? То розкажіть мені, які ж у вас пр...

 Костянтин сів на вільний стілець навпроти хлопця. Вмить уся магія щезла. Фантазія, мов із пакета вода, стікла у небуття, і голкою, що пробила дірку ту, був Вітко Костянтин. Він не мовив навіть слова: просто сів, про щось мовчав. Проте хлопчина не продовжив. Лише на нього глянув і спитав:

— Я можу чимсь допомогти?

 Костянтин мовчав. Довго хлопця розглядав. А той усе поглядом своїм питав. Сьорбнувши соку, чоловік нарешті щось сказав:

— Що ти пишеш?

— Нічого.

— Я бачу. То що ти пишеш?

— Кажу ж, нічого такого. Просто роздуми всілякі.

— Даси глянути?

— Ні. Вибачте, пане, це особисте, — зніяковіло хлопець затулив блокнот руками.

Костянтин якусь мить просто дивився та посміхався хлопцю, а тоді мовив: