Частина перша

1

 Готель, у який ви потрапили, щойно прочитали перші слова, визирає між дерев хвойного лісу вздовж столичного шосе. Двоповерховий, війну пережитий, усіма силами відреставрований будинок, який притягує дальньобійників, мандрівників та тих, хто ховається від міської метушні (чи від свого життя). У цьому місці траплялося чимало цікавих історій, прихованих від правди, але зараз лише про одну. Ту історію, в якій не буде моралей, повчань чи піднесеного висновку. Ні. Ця історія не буде вас учити. Лише розповість про людей, таких як ви — із комплексами, ненавистю до соціуму та пороками.

2006 рік

 Ото ж повернімося до готелю, в який приїхав чоловік у костюмі, шукаючи свого колегу. Зайшовши всередину, він мигцем оглянув погано освітлену вітальню, широкі дерев’яні сходи, старі диванчики та крісла, огорнуті покривалами, аби приховати їхній вік, і десятки масляних картин, за якими майже не видно деяких стін. Підійшовши до ресепшена, кашльонув, аби на нього звернули увагу.

— Вам допомогти? — запитала дівчина.

— Я хотів зустрітися з одним чоловіком. Він зупинився у вас, на скільки  знаю.

— Ім'я?

— Костянтин Вітко.

 Дівчина вмить зашарілася і закліпала очима.

— Божечки, — мовила вона. — Ви знаєте Костянтина Вітка?

— Судячи з вашої реакції, вам він теж знайомий.

— Жартуєте? Він мій кумир. Роман “Бережи ворога” я прочитала тричі.

— У письменників не буває кумирів, але так, він доволі непоганий. Хоча знайти для нього видавництво тоді було непросто.

— А ви ким йому будете?

— Ернест Южинський, його друг.

— Щоб мені... Оце круто. Тобто, гм-м, почекайте. Він лишив нам папірець: список близький та рідних, кого можна пускати. Ось, знайшла, читаю:

Знайомі, яких я хочу бачити:

НІКОГО!

— А ви можете сказати, що прийшов Ернест? Це дуже важливо.

 Дівчина ніяково показала йому останній рядок у записці.

Особливо Ернеста  Южинського!

— Щоб тебе, Костянтине. Гаразд. Може я лишу йому повідомлення, а ви його передасте? Що на це думаєте?

— Ну-у-у…

— Я тут лишу вам під брошуркою на чай. Так?

— Е-ем…

— Уже поклав. Ось.

— Ну добре. Думаю, це можна.

— Чудесно. Маєте папірець і ручку?

— Так, звісно.

— Дякую. І постарайтеся передати це якомога...

По сходинкам спустився безтурботний чоловік, посьорбуючи улюблений сік із пакетика. Одягнений як удома, він засунув руку в кишеню халата, глянув, що там прилипло до його тапка, присмоктався до соломинки і кинув погляд у сторону ресепшена. Помітивши Ернеста, обережно, аби не подавитися, ковтнув сік, обернувся і пострибав назад по сходах.

— Костянтине!

— Гадство, — мовив він і повернувся, натягуючи посмішку. — Ернесте! Яка зустріч. Який я радий тебе бачити.

— А як же.

— Що ти тут робиш?

— Правильніше буде спитати це в тебе. Нам потрібно поговорити.

— Ем-м-м, ні дякую. А про що поговорити хотів?

— Про досі ненаписану книгу.

— Ні, дякую.

— Я витягнув тебе в люди, обцілувавши купу срак у видавництвах, аби твої роботи нарешті помітили, і мені, чесно кажучи, остогидло щебетати твою ліниву сраку ради десяти хвилин розмови. Тому кінчай вже поводитися як гівнюк, спускайся і поговори зі своїм агентом, як це роблять дорослі хлопчики.

—... Ні. Дякую. Все, — відповів Костянтин і пішов сходами далі.

— Та що ж мені з тобою робити? — Ернест повернувся до ресепшена, аби забрати покладену купюру під буклет, але її вже не було. Глянув у вічі дівчині, яка нічого не бачила, стис мовчки губи та знову повернувся до Костянтина, крикнувши у слід. — Може хочеш почути новини бодай про свого сина?

 Після цих слів Костянтин спинився.

— Що з ним?

Вони вмостилися у тверді крісла неподалік від ресепшена. Ернест Намагався вмоститися якомога зручніше на цих шматках дерева, оббитих тканиною, а Костянтин дістав з кишені халата другий пакетик соку, всунув соломинку і продовжив компульсивно сьорбати.

— Можеш не старатися знайти зручне положення на цих кріслах. — Сказав він. —  Його немає.

— На твоєму рахунку сотні тисяч, а ти обрав найбідніший готель в якомусь покинутому людьми селі.

— Близько мільйона, здається, але хто його рахує. І мені тут подобається. Я саме таке місце і шукав. два місяці пройшло, а для мене наче один день. Тут тихо, немає ні моїх речей, ні знайомих, ні проблем.