Розділ 18

Наступного вечора Аліна та Олексій знову вирушили на вулиці селища, тепер уже не просто спостерігати, а нав'язувати власні правила гри. Сніг покривав будинки та тротуари, відбиваючи слабке, тьмяне світло ліхтарів, які ніби змагалися з темрявою. Холодний, пронизливий вітер пробирав під шари одягу, але серце Аліни калатало швидше від чистої, холодної рішучості.
— Тепер ми знаємо більше, ніж вони, — прошепотіла вона, тримаючи в руках не просто карту, а схему їхніх звичок і слабких місць. — Ми замінили лише один пакет. Сьогодні ми маємо посіяти сумнів у їхній системі. Настав час змінити гру.
Олексій кивнув, оглядаючи темні, засніжені провулки. Його очі, наче дві крижинки, сканували навколишнє середовище. — Ми розділимося, але залишимося на відстані жесту. Ти займеш позицію зліва, за старою водонапірною вежею. Я — справа, за штабелем деревини. Якщо бачу, що вони починають нервувати — два короткі сигнали. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — її голос був напруженим, але стабільним.
Вони тихо розташувалися по обидва боки від складів змовників. Аліна присіла за старим, вологим від інею дерев’яним ящиком. Серце калатало, як барабан, але холодний, математичний розум підказував кожен рух. Вона фіксувала положення трьох змовників, які обмінювалися пакетами біля входу, та двох, які стерегли периметр.
— Троє в центрі, їхні позиції занадто відкриті. Вони впевнені у своїх охоронцях, — тихо промовила вона, позначаючи у пам'яті. — Інші двоє стежать за периметром. Один з них, той, що справа, постійно дивиться на годинник.
Олексій кивнув. Він підняв руку — один довгий жест. Це означало: "Я дію першим".
Раптом один зі змовників помітив рух. Це був не Олексій. Це була бліда тінь, відбита від блискучого снігу. Аліна завмерла, відчуваючи прилив адреналіну, який на мить заглушив холод.
— Гей! Хто там? — грубо вигукнув змовник, стискаючи свій карабін.
Це був критичний момент. Олексій, не втрачаючи секунди, трохи зрушився, спеціально наступивши на крихку гілку під товщею снігу. Звук був достатньо помітним. Змовник, який підозріло озирався, повністю повернувся у бік Олексія, ігноруючи початковий рух у тіні.
— Нічого, просто вітер, — прошепотіла Аліна, відчуваючи, як піт стікає по спині. — Добре, ти відволік. Тепер моя черга.
Вони одночасно почали обережно рухатися, використовуючи цей відволікаючий маневр для збору інформації. Аліна бачила, як один із них нервово піднімає руку, передаючи сигнал "Все чисто" іншому, але вона помітила дещо інше: той, хто отримав сигнал, сумнівався. Його плечі були напружені. Вона миттєво робить нотатки у блокноті: «Протокол спрацював. У системі збій: Нервова реакція у Z-2 (приймаючий). Час 21:45.» Ці деталі можуть зруйнувати плани змовників, посіявши недовіру.
— Ми отримали ключові дані: вони підозрюють витік, але не знають, де він, — сказала вона тихо, відводячи погляд від складів. — Наступний крок буде вирішальним: ми змусимо їх діяти інакше.
Олексій кивнув і, стискаючи її руку. — Тепер ми не просто спостерігачі. Ми контролюємо гру, змушуючи їх робити помилки. Кожна дрібниця, яку ми фіксуємо, наближає нас до розкриття всієї змови.
Наступного ранку Аліна повернулася до холодного і сирого підвалу, де вони з Олексієм зберігали документи та карти. Сонячне світло пробивалося крізь вузькі, затерті часом шибки, підкреслюючи пил та дрібні деталі креслень. Вона перегортала папери, шукаючи підтвердження їхніх нічних спостережень, коли раптом її погляд зупинився на старому, забутому пакеті з позначкою, яку вона раніше пропустила. Пакет був важким, обмотаний шпагатом.
— Що це за... артефакт? — пошепки запитала вона, витягуючи з пакету кілька пожовклих, майже крихких листів.
Документи містили не лише детальні позначки селища, а й шок-контент, який напряму стосувався її минулого: старі, вицвілі фотографії, імена та записи, які вона не могла логічно пов’язати з собою. Серце калатало швидше, холодний піт з’явився на лобі, незважаючи на прохолоду підвалу.
— Олексію… це… це якісь особисті справи, пов'язані зі мною, — тихо сказала вона, показуючи один із листів. На ньому було її ім’я, а поруч — кодове позначення "Об'єкт А-7". — Я не знала, що вони планували це… що я, можливо, була частиною цієї змови раніше, про що я нічого не пам’ятаю.
Олексій, який саме перевіряв спорядження, миттєво підійшов. Він схилився над документами, уважно читаючи. Його очі звузилися від концентрації, а губи стиснулися у тонку лінію.
— Це пояснює їхній протокол і твою роль. Вони знали про тебе більше, ніж ти сама, Аліно. Вони планували використати тебе як... як ключовий інструмент або мішень. Але тепер у нас є ключ. Твоє минуле, якого ти не пам'ятаєш, — це наша найсильніша зброя.
Аліна розглядала фотографії: на них вона була усміхненою, поруч із незнайомими, але важливими людьми у віддалених куточках міста, місцях, які вона категорично не могла пригадати. Її руки тремтіли, але всередині розцвіла не паніка, а шалена, інтелектуальна рішучість.
— Це означає, що я можу передбачити їхні дії, — прошепотіла вона, дивлячись на Олексія. — Якщо я розумію, як вони планували використовувати мене раніше, знаючи мій психологічний профіль... ми можемо випередити їх зараз. Це їхній сценарний план.
— Саме так, — погодився він, обережно, але міцно кладучи руку їй на плече. — Минуле дає нам точну, інсайдерську перевагу. Тепер ти знаєш все, що потрібно, щоб змінити хід змови. Ти — живий доказ їхнього плану.
Вітер тихо завивав крізь щілини підвалу, а сніг за вікном продовжував падати. Аліна глибоко вдихнула і відчула прилив сили: тепер вона не просто жертва амнезії, не просто спостерігач — вона активна учасниця подій, здатна зламати їхній первісний план.
Її погляд зустрів погляд Олексія. У його очах вона побачила підтримку, впевненість і беззаперечну рішучість. Разом вони знали: тепер кожен їхній крок веде до правди, і минуле, яке мало її знищити, стало каталізатором і зброєю в їхніх руках.