Розділ 17

Наступного дня Аліна та Олексій знову сіли за стіл у їхньому тимчасовому укритті. Карти, записи та нотатки зі спостережень лежали перед ними, як складний, але майже розгаданий пазл. Сонячне світло пробивалося крізь шибки, відкидаючи на папери теплі промені, підкреслюючи кожну позначку та критичну деталь маршруту змовників.
— Ми отримали більше, ніж очікували, — промовила Аліна, піднімаючи один із листів із зашифрованими схемами руху. — Тепер можна не просто прогнозувати, а контролювати їхні дії.
Олексій кивнув, уважно вивчаючи схеми, обведені червоним маркером.
— Вони розділяються на групи і працюють виключно у парах, — зауважив він, провівши пальцем по карті. — Це не збіг. Це протокол. А протокол — це слабкість, яку ми можемо використати. Це дає нам перевагу: ми знаємо, де і коли вони найбільш уразливі.
Аліна позначила на карті потенційні точки спостереження та маршрути підстраховки, які вони розрахували вчора.
— Тут ми можемо встановити приховані спостережні пункти з оптикою, — сказала вона, показуючи пальцем на вузькі, засніжені провулки, що їх ігнорують змовники. — «Глухі» зони. А тут — вихідні шляхи, якщо доведеться швидко відходити. Головне — жодного прямого зіткнення, якщо не буде крайньої потреби.
Вона помічала найменші деталі, які тепер набували сенсу: час, коли змовники змінюють патрульних, їхні звички (як один завжди поправляє комір перед передачею пакету), як один передає інформацію іншому — легким дотиком до плеча, а не поглядом. Кожна дрібниця формувала загальну картину.
— Я відчуваю, що тепер ми можемо діяти більш впевнено, — додала Аліна, стискаючи олівець у руках. Її голос звучав твердо, немов вона сама себе переконувала. — Ми знаємо більше, ніж вони думають, і, що важливіше, ми знаємо чому вони це роблять саме так.
— Так, — погодився Олексій, його погляд був зосередженим і холодним. — Наступний крок — не просто спостереження, і навіть не просто протидія. Ми будемо маніпулювати їхніми діями, використовуючи їхній же протокол. Ми контролюватимемо ситуацію, але робитимемо це обережно, без видимого ризику. Як примарні тіні.
Вітер тихо завивав за вікном, і сніг все ще покривав селище білим покривалом. Усередині кімнати панувала тиша та концентрація. Аліна й Олексій відчували, що тепер вони готові до дій: знання, спостереження і стратегія давали їм перевагу, а рішучість не дозволяла сумніватися.
— Ми почнемо цієї ночі, — сказала Аліна, відводячи погляд від карти. — Настав час робити перші кроки не лише для збору інформації, а для активної протидії, яка залишить їх у невіданні.
Олексій поклав руку на її плече. — І ми зробимо це разом. Синхронно. Кожен крок продуманий. Тепер ми — не об’єкти, а суб’єкти.
Вечір накрив селище густою темрявою, і сніг тихо падав, поглинаючи звуки. Аліна та Олексій зайняли позицію біля одного з вузьких, майже засипаних снігом провулків, що вів до задньої стіни складів змовників. Повітря було різким і колючим, а світло від єдиного ліхтаря лише підкреслювало глибину тіней. Серце Аліни калатало швидко, але не від страху, а від напруженої концентрації. Холод пробирав до кісток, але рішучість була теплішою за будь-який одяг, роблячи її рухи точними та обережними.
— Пам’ятай: спостереження закінчилося. Ми знаємо їхні позиції та час передачі, — прошепотів Олексій, його голос був ледь чутним, майже як подих вітру. — Тепер час вносити корективи.
Аліна кивнула, стискаючи в руках маленький, важкий брусок, обмотаний тканиною. Вона дивилася на темні силуети складів, де постаті змовників пересувалися, обмінювали пакети та шепотіли між собою. Дві пари очей — дві точки контролю. Кожен їхній рух був важливим: треба було втрутитися, не залишивши сліду втручання.
— Три людини в центрі, біля контейнера, ще двоє на охороні, як ми й передбачали, — тихо промовила вона, поглядаючи на позначки на своїй внутрішній карті. — Ми розділяємось, як планували: я піду до лівого флангу, відволікаю охоронця. Ти — до правого, забираєш пакет.
Олексій кивнув і дав знак. Вони рухалися синхронно, немов тіні, що відірвалися від стіни, ховаючись у тіні будівель і старих парканів. Сніг під ногами хрустів, але вони ступали так обережно, що звук був ледь чутним, наче хтось зламав крихітну гілочку.
Раптом один зі змовників, що стояв на охороні, помітив ледь помітний рух — чи то гра тіні, чи то мерехтіння світла на інеї. Аліна застигла, притиснувшись спиною до крижаної стіни. Адреналін обпік легені.
— Що там? — прохрипів охоронець до свого напарника.
Олексій підняв руку, сигналізуючи «зачекай». Тіло Аліни тремтіло від холоду та напруги, але розум залишався холодним і сфокусованим, як лінза телескопа.
— Дотримуйся плану, — прошепотів він подумки, коли вони розташувалися у стратегічних точках.
Коли охоронці відвернулися, щоб обговорити «дивний звук», Аліна підкинула свій брусок, обмотаний тканиною, у протилежний бік — у купу порожніх ящиків. Звук вийшов глухим, але достатньо аномальним у цій тиші.
Змовники, не підозрюючи, що спостерігачі так близько і вже контролюють їхню увагу, почали обмінюватися інформацією та пакетами, повністю сфокусувавшись на джерелі шуму.
Олексій діяв, коли їхні голови були відвернуті. Швидкий, майже невловимий рух, і пакет змінив свого власника, залишивши на місці ідентичну за вагою, але пусту, копію.
Аліна фіксувала кожен жест, кожне слово, кожен вираз обличчя, коли охоронці повільно поверталися на місце.
— Ми знаємо тепер що вони передали, — сказала вона тихо, дивлячись на Олексія, який уже повернувся до неї, його очі сяяли в темряві. — Наступний крок буде вирішальним: ми будемо знати, куди вони це повезуть.
Олексій кивнув, стискаючи її руку. Вони залишалися у тіні, відчуваючи холод і напруження, але усвідомлюючи, що перша активна операція пройшла бездоганно. Перший крок у відкриту протидію змовникам зроблено, і тепер їхні дії набули нового значення: вони не просто спостерігачі — вони архітектори збою в системі змови.