Розділ 16

Вечір опустився на селище, принісши з собою задушливу, майже дзвінку тишу. Сніг тихо хрустів під ногами тих небагатьох, хто наважувався вийти на вулицю. Аліна та Олексій зайняли позицію на чорному, промерзлому горищі старого, напівзакинутого будинку, що давало ідеальний огляд на перетин вулиць, що вели до складів.
Вони лежали на старих мішках, прикритих запиленими дошками, а з вузької, спеціально розчищеної щілини під дахом спостерігали за темними постатями, які, мов тіні, вислизали між будинками. Ліхтарів не було — їхній ліхтар залишався у кишені, щоб залишатися абсолютно непомітними.
— Там, дивись, біля третього контейнера, — прошепотіла Аліна, її голос був напруженим, ледь чутним. Вона вказала на групу людей, що з'явилася біля торців складів. — Вони обмінюються пакетами. Бачиш? Один великий, схожий на портфель.
Олексій нахилився, притиснувши до очей старий, але потужний бінокль. Об'єктиви ледь не торкалися щілини, щоб уникнути відблисків.
— Точно. Це не просто щось — це операція. Нам потрібно фіксувати кожен рух, кожен жест, — промовив він упівголоса. — Запам’ятовуй: обличчя, якщо видно (хоча більшість у капюшонах), позиції і напрямки відходу. Особливо того, хто тримає портфель. Це їхній кур'єр.
Аліна робила швидкі нотатки у маленькому блокноті, пишучи ледь відчутним натиском, щоб папір не шурхотів. Її серце калатало, адреналін тремтів у венах, але не як страх, а як паливо для концентрації. Кожен звук снігу, що хрустів під важкими черевиками змовників, кожен глухий пошепіт передавав інформацію, яку вони мусили запам’ятати.
— Вони організовані, Олексію, і дуже обережні, — додала вона, відчуваючи холод, що пробирався через одяг. — Але ми бачимо їхню слабку сторону: вони не очікують спостереження згори. Вони дивляться лише на рівні очей.
Олексій кивнув, його подих затримувався щоразу, коли він переводив бінокль. — Саме тому цей час і місце критичні. Вони почуваються тут захищеними. Ми зможемо передбачити їхні кроки, якщо будемо уважні. Шукай шаблон, Аліно. Час, маршрут, кількість людей.
Години спостереження минали, і Аліна, немов фотокамера, фіксувала кожну дрібницю: хто нервово озирався, хто поправляв край маски, хто робив конкретний знак рукою, схожий на військовий. Вона відчувала, як страх поступово змінюється на холодну, стратегічну концентрацію.
— Це тільки початок, — тихо сказала вона, відводячи погляд від бінокля. — Але тепер ми знаємо, куди дивитися і як діяти. Це не просто підозри. Це факт.
Олексій поклав руку на її плече, стискаючи його на знак підтримки. — Наступного разу вони будуть обережніші. Але зараз ми попереду. Кожна деталь, яку ми помітили, робить нас сильнішими. Пора йти. Мороз занадто сильний, щоб залишатися тут довше.
Вони обережно, без жодного шуму, спустилися з горища. Вітер за вікном шепотів крізь щілини, співаючи пісню холоду, а всередині них панувала тиша, сповнена зосередженості та планування. Перший крок у протистоянні зі змовниками був зроблений.
Наступного вечора, після детального аналізу їхніх "горищних" записів, Аліна та Олексій вирушили на першу безпосередню операцію — розвідку маршруту кур'єра. Вулиці селища знову вкрив свіжий сніг, холод пробирав до кісток, але це лише загострювало відчуття небезпеки і концентрації.
Вони рухалися, мов дві тіні, що злилися з ніччю, приховуючись у глибокій тіні старих будинків і високих, обледенілих парканів, де тьмяне світло ліхтарів ледве торкалося землі.
— Пам’ятай, кожен крок має значення, — тихо, майже унісонно промовив Олексій, оглядаючись через плече. — Ми повинні залишатися непомітними, як... як сніг, що падає.
Аліна тримала в руках складену карту з обведеними маршрутами та дерев’яний брусок, загорнутий у стару ганчірку. Серце калатало швидко, але холодний, стратегічний розум допомагав концентруватися на деталях: де розташовані змовники, їхні маршрути, потенційні укриття та шляхи відступу, які вони зафіксували вчора.
Вони підійшли до темного провулка, за яким починався невеликий, засніжений пагорб — ідеальне місце для огляду. Саме тут вони бачили вчора групу змовників. Аліна обережно, навколішки, піднялася на його вершину.
— Там троє, — шепотіла вона, дивлячись крізь гілки куща, що обіцяли прикриття. — Вони обмінюються невеликими, пласкими пакетами, не портфелем, але, схоже, це документи. Вони закінчують.
Олексій кивнув і, підклавши руку до її спини, подав сигнал залишатися. Вони тихо спостерігали, фіксуючи нотатки про кожен рух, кожен жест. Аліна помітила, що один із них постійно дивиться на годинник. Час, знову час — це їхній ключовий елемент. Її серце стискалося від напруги, але водночас з’являлося відчуття контролю: вона бачила слабкі місця змовників і, що найважливіше, точний час їхнього "графіку".
Раптом, тріск сухої гілки під чоботом змовника, що відходив, пролунав, як постріл. Один зі змовників миттєво завмер і розвернувся, його погляд прорізав темряву прямо в їхній бік. Аліна та Олексій миттєво прикрилися, замерли на місці, притиснувшись обличчям до крижаного снігу. Лише ледь чутне шурхотіння снігу та глибоке дихання змовників прорізували тишу.
— Залишайся спокійною, — тихо, як шепіт вітру, прошепотів Олексій, його рука міцно, але обережно стискала її плече. — Він нічого не бачить. Ми частина тіні.
Вони спостерігали ще кілька жахливо довгих хвилин, поки змовник не задовольнився і не повернувся, щоб піти за своїми товаришами. Зафіксувавши точний маршрут відходу та час, коли провулок залишається порожнім, Олексій подав знак до відступу. Вони повільно, без жодного шуму, відповзали назад.
— Ми отримали інформацію, яка нам потрібна, — тихо сказала Аліна, відчуваючи приплив холодної рішучості. — Тепер ми знаємо їхній регулярний час зустрічей. І ми знаємо, що вони носять документи.
Олексій кивнув, його очі блищали в темряві. — Так. Наступного разу вони не будуть готові до того, що ми знаємо. Точність — ось наша перевага.
Вони повільно відходили в тінь, обидва відчуваючи, що перший крок у відкриту боротьбу пройдено. Сніг тихо падав навколо, наче благословляючи їхню місію, а холодний вечір лише загострював відчуття небезпеки та рішучості.