Розділ 15

Наступного дня, коли вечір опустився на селище, вуличні ліхтарі засвітилися тьмяними жовтими плямами, ледь пробиваючись крізь густий, мовчазний сніг. Аліна та Олексій вирішили перевірити один із маршрутів, які помітили під час своїх виснажливих спостережень. Крихітні кристали снігу під ногами відбивали слабке світло, мерехтячи, наче розсипані діаманти, а морозне повітря кололо легені. Холод пробирався під кожен шар одягу, змушуючи їх тремтіти, але напруга, що накопичилася після довгих годин неспання, робила їх рухи неймовірно обережними та напруженими.
Вони йшли вздовж обледенілого паркану, що огороджував старий, занедбаний склад, який вони підозрювали був точкою збору.
— Тут вони можуть бути найбільш вразливі, — прошепотів Олексій, його дихання перетворилося на білу хмару. Він примружився, приглядаючись до темних провулків, що розходилися від складу. — Зазвичай вони почуваються безпечно вночі, але ці кути занадто сліпі.
Аліна притиснулася до нього, намагаючись відібрати трохи тепла, міцно стискаючи в руках невеликий дерев’яний брусок, знайдений у сараї, — їхній єдиний засіб захисту. Серце калатало так сильно, що його стукіт, здавалося, був чутний навіть серед тиші вечірніх вулиць, як невгамовний барабан.
— Я не можу позбутися відчуття, що за нами стежать, — відповіла вона, її голос був ледь чутним шепотом. — Навіть сніг здається занадто тихим. Це тиша перед бурею.
Раптом, у той самий момент, коли вони завернули за ріг, із темного кутка провулка, наче чорна блискавка, вирвалася постать. Це був чистий, тваринний напад. Ліхтар Олексія, що миттєво піднявся, освітлив обличчя змовника в грубій вовняній масці, що приховувала будь-які риси, окрім хижого погляду. Його рука різко потяглася до бічної сумки Олексія, де знаходилися їхні єдині копії підозрілих документів.
— Стоп! — крикнув Олексій, виставивши вперед руку і одночасно роблячи рішучий крок уперед, щоб перекрити доступ до Аліни. — Назад!
Аліна відчула, як крижаний страх змішався з чистим, гарячим адреналіном. Вона не думала. Вона діяла. Різко підняла брусок над головою, готова захищатися, як левиця. Змовник зробив ривок, але удар Аліни прийшовся по його плечу, змусивши зашипіти від болю та втратити рівновагу. Почалася коротка, але жорстока боротьба: дерев’яні удари об м’язи, спроби вирвати важливі документи, приглушені крики та хрускіт снігу під ногами, що ковзали.
— Тримайся! Я за тобою! — крикнув Олексій, відштовхуючи нападаючого від Аліни з такою силою, що той впав у кучугуру.
Боротьба тривала лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб змовник зрозумів, що вони не беззахисні жертви. Він швидко підвівся, відкинувши руку в бік, де, ймовірно, ховався ніж (хоча не витягнув його), і почав відступати. Він сховався в непроглядній темряві провулка, залишивши по собі лише шурхіт, що зникав, і тінь, яка швидко розтанула в ніч.
Аліна стояла, глибоко вдихаючи морозне повітря. Її руки ще тремтіли від нервового перенапруження, але дивне, гірке відчуття перемоги та рішучості зміцнило її. Вона повернулася і подивилася на Олексія, їхні погляди зустрілися над освітленою ліхтарем сніжною ковдрою — у його очах була чиста гордість, беззаперечна підтримка і готовність захистити її будь-якою ціною.
— Це... це лише початок, — сказала вона тихо, все ще відчуваючи дикий стукіт свого серця. Вона опустила брусок, але не випустила його.
— І ми готові до наступного кроку, — відповів він, підходячи до неї і м’яко обіймаючи. Він швидко перевірив сумку. Документи були на місці. — Тепер ми знаємо, що вони діють, а не просто спостерігають. Вони можуть напасти, але ми довели, що ми теж можемо протистояти.
Вони залишилися на вулиці ще кілька хвилин, мовчки спостерігаючи за темними провулками, чекаючи, чи не повернеться тінь. Вітер шепотів крізь сніг, наче злий дух, а холод пробирав до самих кісток. Але Аліна відчула нову впевненість: вони разом, вони захистили одне одного, і вони були здатні протистояти навіть серед небезпеки та тіней цієї зловісної змови.
— Пішли звідси. Нам потрібно детально записати його прикмети, — прошепотів Олексій, обережно ведучи її назад.
— Ти думаєш, це був хтось із їхнього основного кола? — запитала Аліна, все ще озираючись.
Олексій похитав головою. — Ні. Занадто незграбний. Схоже на швидше попередження або дрібного виконавця. Але тепер вони знають, що ми знаємо. Гра стала серйозною.

Наступного ранку, попри коротку, напружену сутичку попереднього вечора, Аліна прокинулася не з почуттям втоми, а з ясною рішучістю. Відчуття, що тепер її спогади — це не просто фрагменти болісного минулого, а чіткий ключ до активних дій, наповнювало її енергією.
Вона та Олексій сіли за невеликий, накритий старою ковдрою стіл у їхній тимчасовій схованці. На ньому були розкладені ретельно замасковані ксерокопії карт селища, креслення старих комунікацій і виснажливі записи із підвалу, які вони робили ночами. Світло ранкового сонця просочувалося крізь замерзлі шибки, освітлюючи танцюючий пил на столі та виділяючи дрібні, але критично важливі деталі на картах.
Олексій нахилився над картою, його палець затримався на перехресті трьох провулків, де нападник зник учора.
— Ми повинні діяти стратегічно, а не реактивно, — промовив він, його голос був тихим, але наповненим сталевою впевненістю. — Цей напад відкрив їхню тактику. Вони намагаються нас залякати і змусити відступити. Але тепер, завдяки нашим спостереженням, кожен рух змовників стає передбачуваним. Ми можемо передбачити, куди вони підуть і коли це станеться.
Аліна уважно дивилася на червоні позначки: місця нічних зустрічей, темні провулки, занедбані склади та двори, де фіксувалися підозрілі передачі.
— Якщо ми виставимо спостерігачів у цих трьох критичних точках — старому млині, закинутій котельні та біля цього провулка, — сказала вона, торкаючись кінчиком олівця карти, — ми зможемо зловити їх на гарячому. Нам потрібні фото- чи відеодокази, щоб піти до когось із зовнішнього світу.
Вона перевела погляд на Олексія. — "Невидимий" патруль. Вони не повинні навіть підозрювати, що ми знаємо про їхні маршрути.
Вітер тихо шепотів за вікном, а сніг хрумтів під ногами, коли хтось проходив надворі. Аліна відчувала, як напруга з кожною хвилиною зростає, але поряд із Олексієм крихке відчуття впевненості зміцнювалося. Її пальці стискали олівець так міцно, що кісточки побіліли, поки вона робила нотатки щодо часу патрулювання, а Олексій позначав найкращі шляхи відходу та укриття.
— Ми почнемо з тих точок, де вони найбільш уразливі, — додав він, дивлячись на її деталізовані плани. — Це не лише фізично, а й з точки зору передачі інформації. Їхня слабкість — це надмірна самовпевненість.
Він провів рукою по карті, окреслюючи маршрут. — Склад номер 5. Вони використовують його як транзитний пункт. Ти казала, що твій батько там щось ховав. Це наш пріоритет. Але ми повинні залишатися абсолютно непомітними і бути готовими до будь-якої несподіванки. Учорашній напад це довів.
Аліна кивнула, відчуваючи, як почуття контролю змішується з хвилею гарячого адреналіну. Вона знала, що перший крок — це лише початок довгої і небезпечної гри, але тепер вони були активними учасниками, які можуть впливати на хід подій.
— Я готова, — сказала вона тихо, але рішуче, піднімаючи очі на Олексія. В її погляді не було страху, лише цілеспрямованість.
— І ми зробимо це разом, — відповів він, м’яко торкаючись її руки, ніби підтверджуючи їхній непорушний союз. — Кожен крок важливий, і тепер, Аліно, ми їх попереду. Ми знаємо про них більше, ніж вони про нас.
Вони залишилися за столом ще кілька годин, ретельно плануючи чергування спостереження, маршрути підходу та можливі пастки, які могли б відволікти їхніх ворогів. Аліна відчула, що її болісне минуле нарешті дає їй силу, а теперішнє — чіткий, відчутний шанс боротися і захищати тих, кого любить. Світ за вікном залишався тихим і сніжним, але всередині кімнати панувала сталева рішучість і відточена стратегія: починалася активна фаза протистояння зі змовниками.