Розділ 12

Аліна сиділа на холодній, пронизливо-вогкій бетонній підлозі підвалу. Холод проникав крізь стару, порвану мішковину, яку вона підклала, і повільно, невідступно повз в її втомлене тіло. Її м'язи все ще сіпалися від дикого тремтіння після адреналінового стрибка сутички, але розум тепер був кришталево чистим, гострим і сфокусованим, немов лазерний промінь. Обережно, ніби торкаючись крихкого, історичного скла, вона перегортала пом'яті, жовтуваті від часу документи. Ліхтар Олексія, надійно встановлений на перевернутому, іржавому ящику, кидав тепле, пульсуюче світло, що боролося з навколишньою темрявою, освітлюючи кожен рядок, кожен нервовий, поспішний почерк, кожне складне, хитромудре креслення, виконане графітом, та кожну дрібну, зловісну позначку, обведену червоним маркером.
Вона відчувала, як шматочки її пам’яті починають повертатися, наче розсипані, гострі, як бритва, уламки пазлів, що складалися в чітку, безжально страшну картину. Гірка напруга в її грудях була такою густою, що її можна було відчути на дотик, як фізичний тягар.
— Я… я справді пам’ятаю, — прошепотіла вона. Її голос був сухим, наче шепіт піску. Її палець, ледь помітно тремтячи, торкнувся кута аркуша. — Це я робила ці креслення… Я була там, у тому будинку, коли вони їх затверджували. Я бачила ці обличчя... І це все було частиною їхньої змови. Це була моя, проклята роль.
Олексій присів поруч. Його широке, сильне плече стало для неї миттєвою, теплою, нерухомою горою опори. Його рука ніжно, але твердо торкнулася її плеча, заземлюючи її у теперішньому моменті, відтягуючи від прірви спогадів.
— Що саме ти бачиш, Аліно? Не поспішай. Дай своїй пам'яті час. Спробуй назвати все, що спливає. Кожна деталь, навіть найменша, важлива.
Аліна глибоко вдихнула. Повітря було важким, вологим і мало присмак старої сирої землі. Вона намагалася упорядкувати хаос думок, що вибухав, як феєрверк, у її свідомості. У спогадах спливали темні, прокурені, погано освітлені кімнати, шепіт змовників, що звучав як шкрябання кігтів по мокрому дереву, холодні, байдужі обличчя, що стояли за масками, і власне обличчя, сповнене страху і відчаю підкоритися. Вона пригадала, як її використовували, як маріонетку, для того, щоб підготувати пастку для Олексія, але водночас пам’ятала той критичний, болісний момент, коли вперше відчула провину і нестримне, палке бажання захистити його.
— Я розумію тепер… весь їхній механізм. Хто на кого працює — сказала вона, стискаючи документи, аж кісточки побіліли. — Я не була повністю вільною, мене шантажували чимось, що було мені дороге, змушували, але водночас... я могла вибрати саботувати їх, не дати їм тебе вбити. І я вибрала. Я вибрала тебе. Навіть тоді.
Олексій глянув на неї з м’якою, втомленою, але безмежно вдячною усмішкою. Він ніжно погладив її по плечу.
— Це найважливіше, Аліно. Не обтяжуй себе тим, що було під примусом. Ти змогла протистояти, навіть коли минуле тиснуло на тебе, коли всі карти були проти тебе. Ти зробила найголовніший вибір. А я це відчував.
Аліна повільно перегорнула ще один лист, на якому були деталізовані, топографічно точні схеми та точні, військові позначки місцевості селища. Очі розбігалися, бо вона впізнавала кожен поворот, кожну занедбану вулицю, будинки, де планувалися зустрічі змовників, та "мертві зони" для спостереження, позначені хрестиками.
— Це... це мапа їхньої зони впливу, — тихо, з моторошною інтонацією промовила вона. — Кожен камінь. Кожна щілина. І це той самий, до дрібниць продуманий план, який готували проти тебе... проти нас. Пастка, яку я сама допомогла створити, але тепер можу використати проти них.
Її пальці стискали край паперу, а серце калатало швидше — не від безпорадного страху, а від гніву і нової, чистої ясності, що прорізала темряву. Вона відчула, що тепер не лише відновлює спогади, а й починає бачити глибинну, заплутану стратегію змови, яка тягнеться до сьогоднішнього дня і далі.
— Це не просто змова, Олексію. Це філігранно вибудована мережа, павутина, що охоплює... набагато більше людей, ніж ми думали. Ми маємо не лише документи, а й карту їхніх дій.
— Тоді ми маємо діяти обережно, як сапери, що знешкоджують бомбу, — сказав Олексій, торкаючись її руки і перевіряючи, чи добре сидить ліхтар. — Ми не можемо дозволити собі жодної, навіть найменшої, помилки. Тепер ти знаєш більше, Аліно. Твої спогади — наш єдиний, надійний ключ. І разом ми зможемо розплутати все. Ми їх зупинимо, і цей раз буде останнім, обіцяю.
Вітер зовні стогнав і завивав крізь щілини підвалу, наче холодний, блукаючий дух, а сніг тихо, майже беззвучно падав на замерзлу землю, засипаючи світ зовні. Але всередині підвалу, серед запаху вогкості, пилу та застояного повітря, панувало відчуття контролю — хоч часткового, але критично важливого. Аліна глибоко вдихнула і відчула нову, загартовану, незламну силу: вона пам’ятає минуле, і тепер готова боротися не лише за себе і своє життя, а й за того, кого любить, і за ту істину, яку вони знайшли, наче скарб.
Її погляд зустрів сфокусований, проникливий, залізний погляд Олексія. У його очах вона бачила беззаперечну підтримку, надійність, залізну відданість і віру в неї. Вони сиділи поряд серед темряви та пилу, але тепер знали: разом вони здатні протистояти будь-якій загрозі, і шлях до правди вже став менш туманним, хоча і більш смертельно небезпечним.