Розділ 10

Сніг за вікнами не просто падав — він закрутився у шалений спіральний танець, ніби вихор білої, крижаної люті, що намагався прорватися крізь старі віконниці. Холодний, пронизливий вітер свистів, мов демон, крізь найменші щілини у потрісканих рамах і старих, кам’яних стінах, наповнюючи кімнату відчуттям гіркої, занедбаної самотності. Кожен порив вітру віддавався у грудях Аліни стискаючим, тривожним холодом.
Аліна стояла на краю кімнати, відчуваючи, як крижана хвиля від стін проникає крізь її одяг. Її погляд був прикутий до темного, наче провалля, отвору сходів, що вели у невідомість. Це була не просто темрява — це була густа, масляниста тінь, що обіцяла небезпеку і жахливі істини. Запах сирості і старої, розсипчастої цегли пробивався до носа різким, затхлим ударом, змішуючись із ледь помітним, але огидним відтінком пилу тисячоліть та запліснявілої, трухлявої деревини.
Її долоні, притиснуті до стегон, тремтіли — не від холоду, а від накопиченої нервової напруги, що дзвеніла у кожній жилі. Проте її сірі, мов зимове небо, очі залишалися твердими, рішучими, майже сталевими. Вона була схожа на замерзлу статую, в якій жевріє крихітний, але невгамовний вогник цілеспрямованості.
— Підвал, як не дивно, виглядає неймовірно добре зберігся для такої занедбаної будівлі, — тихо, майже пошепки, промовив Олексій. Він стояв позаду неї, його високий, сильний силует був захисною тінню у цьому хаосі. Голос його був глибоким, спокійним баритоном, намагаючись надати їй впевненості, але Аліна помітила: у його темних, пронизливих очах блиснула мимолітна, гостра тривога. Це був погляд людини, яка знала, що вони наближаються до точки неповернення. — Там може бути усе, що залишилося від твого та мого минулого. Це — останній ключ.
Аліна повільно обернулася до нього, намагаючись упіймати його погляд у тьмяному світлі кімнати.
— Я відчуваю це, Олексію, — її голос був ледь чутним, хрипким шепотом. — Мені здається, ніби кожен камінь у цьому будинку пам’ятає мене. Ніби вони чекали, поки я повернуся і заберу свої спогади.
Він зробив крок до неї. Його темна, майже чорна шкіряна куртка тихо скрипнула. Його обличчя, зазвичай різке і незворушне, зараз виглядало втомленим і надзвичайно зосередженим.
— Тоді час прийшов. Ми більше не можемо чекати. Сніг може заблокувати нас тут, і тоді ми втратимо можливість... — він не договорив, але обидва зрозуміли: вони втратять можливість дізнатися правду і захистити себе.
Аліна глибоко вдихнула затхле повітря, що пахло історією і небезпекою. Вона рішуче зробила крок вперед, до отвору сходів. Її пальці обережно торкнулися холодної, шорсткої, обшарпаної перила. Дерево було сухим, але покритим товстим шаром пилу, що нагадував попіл.
— Ти впевнена, що хочеш йти першою? Я можу...
— Ні, — вона перервала його, похитавши головою. Її світле волосся, що було зібране у недбалий пучок, трохи розтріпалося. — Це мій шлях. Я мушу зійти перша. Це те, що я повинна зробити сама. Просто будь поруч.
Олексій мовчки кивнув, розуміючи її гостру, майже фізичну потребу відновити контроль над власним минулим. Він вийняв із рюкзака потужний, тактичний ліхтар, що випромінював яскраве, жовтувате світло, яке прорізало густу імлу сходового прольоту.
Перша сходинка голосно скрипнула під вагою Аліни, і цей пронизливий звук рознісся лунким, зловісним відлунням порожніми стінами, ніби будинок важко зітхнув. Кожен наступний крок викликав у Аліни напруження у всьому тілі. Її серце калатало швидше, ніж під час інтенсивного бігу. Вона відчувала присутність минулого у кожному куточку — неначе привиди старого зла чекали на неї.
— Дивись під ноги, — попередив Олексій, обережно ступаючи за нею, його тінь від ліхтаря високо витягувалася і танцювала на стінах. — Сходи можуть бути хиткими або обваленими.
— Я бачу. Усе під контролем, — відповіла вона, хоча її стиснуті губи свідчили про протилежне. Вона зосередилася на холодному, мокрому запаху знизу, намагаючись не звертати уваги на липкий, ірраціональний страх, що оповзав її шию.
🔦 Глибина Підвалу: Розкриття Пазла
Підвал виявився справді просторим, набагато більшим, ніж вона очікувала, але темним, мов чорнило, і нестерпно сирим. Волога важким, липким туманом висіла у повітрі. Величезні дерев’яні балки, що підтримували стелю, прогиналися під тиском вологого повітря і часу, і вони виглядали моторошно ненадійними. На кам’яній підлозі, що була нерівною і вкрита слизькою цвіллю, стояли рядами старі, пузаті бочки, закриті важкими, іржавими кришками. Поруч валялися пилові, важкі ящики з незрозумілим вмістом та обірвані, запліснявілі мотузки, що нагадували змій.
Світло ліхтаря, який Олексій тримав у руці, тремтіло, відбиваючись від вологих, чорних стін, і це підкреслювало глибокі, павутиноподібні тріщини та виступи грубого, необробленого каменю. Це місце було самотнісіньке, мовчазне, але сповнене гнітючої історії.
Аліна відчула гострий потяг до одного з ящиків, який стояв трохи осторонь, майже прихований за купиною старих, розсохлих дощок. Ящик був густо вкритий павутиною, що нагадувала сірий, брудний тюльпан. Вона повільно, обережно підійшла, її серцебиття гучно відлунювало у вухах.
— Цей. Тут щось є, — майже беззвучно сказала вона, простягаючи руку.
Олексій швидко підійшов, освітлюючи ящик яскравим променем.
— Будь обережна. Може бути небезпечно, — попередив він. Його великі, сильні руки були готові втрутитися.
Вона обережно, повільним рухом відчинила його кришку. Дерево голосно застогнало від тертя. Усередині лежали старі, пожовклі від часу документи, які були турботливо запаковані у шматки грубої, сірої тканини.
— Боже мій... — її голос тремтів. Її руки здригалися, коли вона обережно, майже благоговійно розгорнула пакунки.
На паперах, написаних вицвілим чорнилом з елегантною, але загрозливою каліграфією, були детальні креслення, довгі списки імен, загадкові позначки та кодові слова. Усе це страшним чином відповідало фрагментам її пам’яті — коротким, болючим спалахам, що переслідували її.
— Це... план змови, — прошепотіла Аліна, відчуваючи, як серце стискається від жаху і одночасного, гострого розуміння. Вона провела пальцем по одному з рядків, де було виведено ім'я. — Тут згаданий чоловік із моїх найбільш туманних, жахливих спогадів... той, кого я бачила перед ударом. І... подивись сюди, Олексію...
Вона показала на інше ім'я, яке стояло посередині списку.
— І ти.
Олексій нахилився поруч, його широке, мужнє обличчя освітлювалося жовтим, моторошним світлом ліхтаря. У його очах спалахнув вогонь — це була суміш гніву, болю та нещадної рішучості. Він мовчав кілька секунд, важко дихаючи.
— Так. Я теж бачу це, — його голос був твердим, як крига. — Моє кодове ім'я. Тут усе... детально. Жодної помилки. І це не просто минуле, Аліно. Це — частина того, що нас може зачепити зараз. Це — корінь проблеми. Вони планували це роками.
Аліна глибоко, тремтячи вдихнула і видихнула. Вона провела пальцями по рядках, і перед очима промайнули, мов кадри кінохроніки, образи: темний, нечіткий силует у старомодній сукні, засніжені стежки у саду, злісний шепіт за спиною, пронизливі крики, яскраве світло фар автомобіля, і пекельний, нищівний удар. Кожен фрагмент злився із документами, створюючи страшний, багатошаровий пазл, який поволі, але невблаганно складався у цілісну, жахливу картину.
— Вони мене використали. Як пішака. Як інструмент, — вимовила вона, і в її голосі бриніла образа, гнів та біль розчарування у власній пам’яті.
— Тобі страшно? — запитав Олексій, його погляд м’яко торкнувся її напруженого обличчя. Він помітив, як нервово смикається жилка на її скроні.
Вона мовчки кивнула, затримавши подих. Зізнатися у страху було важко, але необхідно.
— Так... дуже страшно. У мене таке відчуття, ніби я голими руками розкопую власну могилу. Але... я мушу знати правду. Навіть якщо це знищить мене. Навіть якщо це боляче. Я більше не можу жити у цій туманній невідомості.
Він простяг руку і обережно, тепло торкнувся її плеча. Його дотик був міцним, заспокійливим, як якір у штормовому морі, але він не приховував гнітючої серйозності ситуації.
— Ми розкриємо все разом. Я тут. І ти не будеш робити це сама. Ніколи, — його слова були клятвою.
🗝️ Останній Доказ
Вони продовжили оглядати підвал, рухаючись повільно, методично, їхні тіні-гіганти сковзали по стінах. Олексій підсвічував кожен куток, його очі сканували простір, шукаючи схованки чи пастки.
У далекому, найтемнішому кутку, де сирість була особливо густою, Аліна помітила старий, невеликий дерев’яний ящик із важким, іржавим замком. Ящик був пошарпаний часом, з глибокими тріщинами на поверхні, і виглядав ще більш таємниче, ніж перший.
— Олексію, подивись. Цей. Він схований краще.
Він підійшов, і, не кажучи ні слова, дістав із внутрішньої кишені набір тонких інструментів. Через кілька напружених, майже беззвучних секунд, замок клацнув, піддавшись його вправним рукам.
Вона нахилилася, обережно відкриваючи кришку. Усередині лежали маленькі, акуратно запаковані пакунки з дрібними, майстерно виготовленими металевими деталями (схожими на елементи для механізмів), старі, важкі печатки з невідомими геральдичними символами та ще одна пачка документів.
Ці документи були останнім, нищівним доказом. Вони містили фінансові звіти, графіки зустрічей і детальні інструкції, що підтверджували: змова була ретельно спланована і розпочалася задовго до того, як Аліна стала її жертвою.
— Це... — прошепотіла вона, її голос був порожнім, приголомшеним. — Вони готувалися заздалегідь. Роками. Це не було спонтанним. І... я була частиною цього... Я була мета їхніх планів.
Сльози відчаю та прозріння запекли їй очі, але вона заборонила собі плакати.
Олексій м’яко відсторонив її, сам схилився над ящиком, його широкі плечі закрили її від світу.
— Ти не винна, Аліно, — він промовив це голосно, владно, наче намагаючись вибити цю думку з її голови. — Те, що сталося, — не твоя провина. Ти — невинний інструмент обставин, а не учасник зла. Ніколи не думай про це інакше. Вони використали тебе. І тепер ми змусимо їх заплатити.
Вітер знову завив зовні, розганяючи снігові завіси і створюючи моторошний, безперервний гул у комині. Аліна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння у грудях, і глянула на нього.
Його погляд був рішучим і спокійним одночасно, ніби він був непохитною скелею, її єдиною опорою у цьому хаосі болю і зради. У цю мить вона ясно зрозуміла: навіть серед найбільшої небезпеки і всепоглинаючого страху, поряд з ним вона може протистояти будь-якій правді.
Її пальці ще раз стиснули старі, важкі документи, що тепер були її зброєю. Попереду чекали нові відкриття, нові тіні минулого, що вилазили з підвалу, але тепер вона була готова до боротьби. Поруч був Олексій — міцний, надійний і непохитний.
Разом вони рушили глибше у підвал, освітлюючи наступні метри темряви, крокуючи крізь густу імлу невідомості, що нарешті почала відкривати свої найстрашніші таємниці. Вони були готові знайти відповіді, яких боялися.