Розділ 9

Аліна ступала обережно, ледь торкаючись ногами старої підлоги. У великій, колись урочистій кімнаті, що перетворилася на безмовну руїну, кожен її крок відлунював, розбиваючи гнітючу тишу. Під ногами скрипіла старовинна дубова дошка, що тріщала від часу і вологи, немов висловлюючи свій останній протест проти забуття. Хмара сірого, їдкого пилу, піднята її рухом, повільно танцювала у повітрі, переливаючись золотистими променями ранкового сонця, що пробивалося крізь вибиті, схожі на чорні очниці, вікна. Цей пил, що складався з розтертої деревини, штукатурки та тисяч незліченних митей минулого, був немов видимим проявом часу.
Повітря було важким і холодним, насиченим гірким запахом запліснявілої, трухлявої деревини, змішаним із солодкавим, нудотним ароматом старого паперу, який розкладався, і відтінком тління — запахом смерті і старіння, що залишився тут як незмінний сторож. Аліна відчула, як її груди стискаються від цієї атмосфери; це був не просто старий будинок, а склеп пам'яті.
Вона повільно обернулася, вдивляючись у деталі, що оточували їх: обгорілі, чорні уламки стільців, що нагадували скам’янілі скелети, порожні, позолочені рамки, які втратили свої зображення, як люди втрачають спогади. Погляд ковзнув по вицвілим, потрісканим шпалерам кольору приглушеної охри, на яких ще зберігалися ледве помітні контури колись яскравих, квіткових малюнків. Кожен предмет, здавалось, шепотів історію про те, що колись тут панувало бурхливе життя, лунав дзвінкий сміх, розносилися дитячі крики та радість. Тепер залишилася лише глибока, нестерпна тиша, розбита пам’ять і відчутна порожнеча, яка нагадувала просту поразку життя перед часом.
«Це місце… воно немов дихає минулим», — тихо промовила Аліна, її голос звучав хрипко у цій гігантській кімнаті. Вона відчувала фізичний тиск від стін, які, здавалося, були просочені нерозказаними таємницями.
«Тут усе ще зберігає спогади, Аліно, і не завжди добрі», — промовив Олексій, обережно ступаючи поруч. Його висока, міцна постать здавалася незвично великою на тлі цих руїн. Він був одягнений у темний, функціональний одяг, що контрастував із пилом і патиною старовини, а його широкі плечі та рішучий погляд створювали відчуття надійної опори в цьому хаосі.
Його голос був спокійний і низький, але Аліна вловила ледве помітну нотку напруги, немов він намагався передати їй серйозність того, що вони шукають, не викликаючи паніки.
«Пам’ятай, ми шукаємо не просто артефакт. Ми шукаємо ключ до твого втраченого часу», — додав він, його карі очі уважно сканували простір. «Нам треба бути обережними. Не лише через структуру, а й через те, що ми можемо знайти».
Олексій м’яко взяв її за лікоть, допомагаючи пройти серед нагромадження уламків та повалених балок. Він вказав на ряд старих, масивних шаф та почорнілих ящиків, де ще можна було розгледіти залишки колись упорядкованого життя.
«Сюди. Зазвичай, найважливіше ховають або викидають у найменш помітний кут», — прошепотів він, притримуючи її, щоб вона не посковзнулася на вологому смітті.
Аліна нахилилася над одним із ящиків. Це була невелика, різьблена скринька з потемнілого дерева, що стояла під тріснутою коморою. Вона була покрита товстим, сірим шаром пилу, який Аліна обережно змахнула рукою. Коли вона боязко, але рішуче відкрила його, стара, розсохла петля скрипнула, немов застогнав привид. Усередині, серед мотлоху — засохлих чорнильних плям і зламаних канцелярських дрібниць, лежав лист. Він здавалося, чекав саме на неї протягом десятиліть.
Папір був жовтуватий, майже коричневий, із зім’ятими, пощербленими краями, і коли вона торкнулася його, запах старості та вогкості відразу огорнув її руки. Аліна відчула, як теплішає її шкіра під цим шаром пилу.
«Це він», — видихнула вона, відчуваючи, як її серце починає калатати, немов птах, замкнений у клітці. Цей момент був кульмінацією довгих, болісних пошуків.
Вона тремтячими пальцями обережно розгорнула його, намагаючись не пошкодити крихку матерію. Почерк був витончений, але відверто нервовий — рвані, нерівні літери, інколи великі, інколи крихітні, ніби писалися в неймовірному поспіху або під впливом сильного емоційного потрясіння.
Аліна відчула гострий спалах — у її пам’яті знову виник нечіткий, нав’язливий образ чоловіка в темному, важкому пальті, який завжди супроводжував її туманні спогади. І ось, тут, у цих рядках, його ім'я повторювалося, наче тінь минулого, яка нарешті знайшла матеріальний вияв.
«Це…», — її голос перетворився на ледве чутний шепіт, сповнений недовіри і жаху. Вона підняла лист, тримаючи його тремтячими руками. «Це частина плану. Я не знаю якого, але… він згаданий тут». Її погляд застиг на чітко виведеному, хоча й по-змовницьки зашифрованому імені: «Ісаак. Тот самий, хто був у моїх спогадах».
Олексій швидко, але плавно підійшов ближче, опускаючись на одне коліно, щоб бути на її рівні. Його погляд став серйозним, майже строгим, але в ньому була теплота і незмінна обіцянка захисту, яка заспокоювала її збентежений розум.
«Дай мені подивитися», — сказав він, обережно торкаючись краю паперу, щоб його очі могли пробігтися по написаному. Він затримав подих. «Тут ключові дати і місця. І згадка про... "А.Л."». Він підняв на неї погляд. «Це ти, Аліно. І ти була втягнута у все це не випадково. Твоє минуле, здається, не давало тобі спокою навіть тепер. Ця справа, цей план, ці люди — вони пов’язані з тобою більш глибоко, ніж ми думали».
Аліна провела кінчиками пальців по нерівним рядкам. Кожне напівзашифроване ім’я, кожна загадкова дата — наче невидимі, але міцні нитки, що сплітали складний і небезпечний лабіринт змови. Її серце стиснулося від раптового, гострого болю, коли вона впізнала себе в деяких нотатках, хоча її справжні спогади залишалися туманними, як зимовий туман.
«Я відчуваю… відчуття вини», — зізналася вона, її очі заплющилися. «Ніби я знала, що роблю, але не пам’ятаю цього. Я маю розібратися», — сказала вона, голос ледь чутний, але наповнений сталевою рішучістю. «Навіть якщо це буде боляче. Навіть якщо це означає, що я сама була частиною цієї тіні».
Олексій обережно, але міцно взяв її руку в свою. Його долоня була теплою і сильною, створюючи захисний контраст із холодом зимового ранку, що просочувався крізь руїни. «І ти не будеш робити це сама», — його слова прозвучали як клятва. «Ми розкриємо правду разом. Незалежно від того, ким ти була і що ти робила. Важливо, хто ти є зараз».
У цей момент вітер знову завив за вибитими вікнами, проникаючи всередину і здіймаючи вихор сірого пилу на понівеченій підлозі. Аліна відчула, як у серці, всупереч холоду і страху, з’являється дивне тепло, що переростає в непохитну надію. Вона підійшла до вікна, важко зіпершись на підвіконня, дивлячись на білу, снігову долину за хатою, де тіні дерев здавалися блукаючими духами.
Там, серед безмовного пейзажу та блукаючих тіней, вона відчула, що навіть серед найтемнішої мороку є світло — і воно стояло поруч із нею.
Її очі несподівано зупинилися на кулоні Олексія. Це був невеликий, витончений срібний медальйон, що яскраво блищав, відбиваючи промені сонця. У центрі був вставлений глибокий, насичено-блакитний камінь, що здавався живим, як маленьке віконце у минуле. Це був давній сімейний знак, про який він не любив говорити, але який завжди носив. Для Аліни це був знак, що навіть серед хаосу та таємниць є щось стале, незмінне, те, за що варто боротися і триматися.
Аліна підняла очі на Олексія. У його глибокому погляді вона побачила не лише непохитну рішучість, але й безумовний захист. Вона знала: незалежно від того, які демони приховує її минуле, вони пройдуть цей шлях разом. І відповіді на всі запитання вже були близько — варто було тільки зробити наступний крок у саме серце тіні.