Розділ 8

Темрява всередині будинку була густою, майже відчутною, вона тиснула, немов важка, оксамитова завіса. Це була не просто відсутність світла, а жива, пульсуюча порожнеча, яка, здавалося, вбирала в себе звуки і тепло. Лише слабкі, втомлені промені осіннього сонця, що пробивалися крізь вибиті, немов сліпі, віконні отвори, розтинали цей морок, освітлюючи мільйони пилових частинок. Ці частинки танцювали у світлових стовпах, створюючи гіпнотичний, золотистий дощ, який лише підкреслював абсолютну занедбаність приміщення.
Аліна ступала обережно, як лань по крихкому льоду, намагаючись не створити зайвого шуму. Її пальці, бліді й тонкі, ковзали по холодних, шорстких стінах, які, здавалося, дихали старовиною і забуттям. Шкіра відчувала морозяний дотик каменю, просоченого роками самотності. Дерев’яна підлога, вибілена часом і вологою, натужно скрипіла під вагою їхніх тіл. Кожен цей звук був різким, наче постріл, і луною віддавався у порожніх, високих кімнатах, немов пробуджуючи приховані, давно забуті таємниці цього місця. Це скрипіння було тривожним камертоном, що настроював душу на очікування чогось неминучого і небезпечного.
Її серце стукало прискорено, немов пташка в клітці, а по спині час від часу пробігав морозний струмінь.
— Тут колись вирувало справжнє життя… — тихо, майже пошепки, промовив Олексій, його голос був низьким і трохи хрипким, що додавало йому несподіваної інтимності у цій гнітючій тиші. Він йшов поруч, його потужна постать була для Аліни непомітним щитом. Його обличчя, зазвичай стримане й рішуче, тепер було напруженим, риси обличчя загострилися, а стиснуті губи видавали глибоку внутрішню тривогу. — Велика родина, певно. Тепер лише тіні лишилися.
— Що ти відчуваєш? — майже беззвучно запитала Аліна, не відриваючи погляду від мерехтливих стовпів світла. Її власне обличчя було бліде, лише вологе сяйво в очах видавало її внутрішнє хвилювання.
Олексій глибоко вдихнув затхле, важке повітря, насичене запахом старого дерева, пилу і цвілі.
— Відчуваю важкість цього місця. Напругу. Ніби щось дуже важливе тут заховане. Будь вкрай обережна, Аліно. Не довіряй жодній дошці під ногами. Вони слабкі, як і все, що тут лишилося від минулого.
Вони дісталися до великої вітальні, яка, судячи з розмірів, колись була серцем цього будинку. Тепер вона нагадувала сцену після катастрофи. Старі меблі – розкішне, але понівечене крісло з високою спинкою, масивний, перевернутий стіл – лежали у повній, трагічній безладі. Все було вкрите товстим, сірим шаром пилу, наче поховане під ним, та мереживом павутиння, яке світилося моторошними срібними нитками у слабкому світлі.
У центрі цього хаосу, на єдиному, що встояв, невеликому тьмяному столику, лежала купа обвітрених, пожовклих документів. Вони були забруднені й попсовані часом, а деякі – надгризені мишами. Можна було лише здогадуватися про їхнє початкове, життєво важливе призначення. Аліна забула про втому і страх. Її професійна цікавість взяла гору. Вона обережно нахилилася, намагаючись не потривожити крихкий баланс документів.
— Дивися… — її голос трішки здригнувся від усвідомлення. Вона найтоншими кінчиками пальців торкнулася одного з аркушів.
Це були записи, які більше нагадували хаотичні, але системні, розрахунки або детальні плани. Нерівні, подекуди затерті цифри, короткі, зашифровані імена або прізвиська, дивні, незрозумілі позначки – все це створювало мозаїку, яка була абсолютно безглуздою без відповідного контексту.
— Це… це не просто фінансові звіти, Олексію, — прошепотіла вона, ледве стримуючи дихання. Її зеленуваті очі були прикуті до чорнила. — Це схоже на досьє… чи список об’єктів. І… ось тут, — вона повільно вказала на короткий рядок, де було акуратно виведено одне прізвище, — тут згаданий цей чоловік.
Відчуття холоду, яке пробігло по її спині, було набагато сильнішим за холод стін. Це був холод передчуття.
Олексій миттєво підступив ближче, його широкі плечі майже затулили сонячне світло. Його погляд, темний і пронизливий, став небезпечно напруженим, як натягнута тятива лука. Він швидко, але обережно просканував папери.
— Це він… — цідив Олексій крізь зуби, і його голос звучав низько, як грім перед грозою. У цей момент він виглядав справді загрозливо. — Значить, ми прийшли за адресою. Я ж просив тебе, Аліно. Ти мала бути далеко. За сотні кілометрів від цього бруду. Я ж намагався захистити тебе, вивести з-під удару.
Його слова, хоч і пройняті роздратуванням, були сповнені глибокої, щирої турботи, що лише посилило тремтіння всередині Аліни.
— Я… я не могла, Олексію, — затинаючись, відповіла вона, її голос був тонким, немов нитка. — Ти не розумієш. Моє минуле… воно не дало мені вибору. Воно обрало цей шлях для нас обох. Воно витягнуло мене сюди, як якорем.
Аліна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти нервовий пульс, який відбивався у скронях. Вона повторно торкнулася крихких, запилених документів. Образи почали невблаганно спливати у її свідомості, немов кадри старого фільму:
* Чоловік у довгому, темному пальті, який постійно ховається у тіні.
* Тихі, таємні зустрічі у провулках, освітлених лише одним ліхтарем.
* Уривки шепоту за її спиною, що розчиняються в нічному повітрі.
* Знайомий силует у далині, який завжди був на відстані витягнутої руки, але ніколи не наближався.
Її серце калатало з такою силою, що, здавалося, воно зараз розірве грудну клітку. Тремтіння пробігло по всьому тілу, від кінчиків пальців до лопаток. Це був фізичний прояв усвідомлення масштабу небезпеки.
— Вони хотіли… вони прагнули контролювати… — слова застрягли у горлі, заглушені холодним, мертвим повітрям кімнати. Вона звела погляд і, немов прозріваючи, глянула на Олексія. — Я їх не цікавила. Принаймні, не так, як ти. Олексію… це може бути змова проти тебе. Грандіозна, детально спланована змова. І я… я просто була приманкою чи ключем.
Жахливе усвідомлення того, що вона ненароком привела його в небезпеку, вдарило з такою силою, що вона ледве встояла на ногах. Її зелені очі наповнилися відчаєм і провиною.
Олексій підняв свою велику, теплу долоню і поклав їй на плече, ніби заземлюючи її. Його дотик був міцний, надійний, зігріваючий серед цієї холоднечі. Ця проста дія була більш заспокійливою, ніж будь-які слова. Він дивився на неї уважно, без докору, лише з глибокою рішучістю.
— Ти не винна в тому, що роблять інші, Аліно, — твердо сказав він, його голос залишився тихим, але набрав сталевої міцності. — Я знаю. Я теж відчуваю цю гру. Цей запах змови я не сплутаю ні з чим. Можливо, це пастка. Але, — він стиснув її плече трохи сильніше, — ми витягнемо звідси те, за чим прийшли. Ми розберемося у всьому разом. Крок за кроком.
Аліна підняла голову і зустрілася поглядом з його очима. У них було щось більше, ніж просто мужність. Там була безумовна підтримка, обіцянка захисту, а найголовніше – слабкий, але непохитний проблиск надії. Цей проблиск жеврів навіть серед густих тіней небезпеки, що їх оточували. У цей момент вона гостро відчула, що, хоча її минуле почало з’являтися у всій своїй заплутаній і потворній складності, вона не залишиться одна проти цього світу. Поряд з Олексієм вона була цілісною, сильнішою, ніж будь-коли.
Ззовні, за вибитими вікнами, погода погіршувалася. Вітер здіймав перші, сухі клапті снігу, закручуючи їх у дикі, хаотичні вихори. Він завивав у віконних щілинах з тужливим, пронизливим звуком, який нагадував плач привидів. Це був голос зовнішнього світу – світу, який був таємничий, небезпечний і абсолютно байдужий до їхньої долі.
Але тут, всередині, серед старих, понівечених меблів і важливих, фатальних документів, Аліна почала розуміти щось набагато глибше. Розкриття правди про її минуле не просто неминуче – воно критично важливе. І воно пов’язане не лише з її особистим життям, але й з майбутнім тих, кого вона починає щиро любити. Олексій був саме такою людиною, і це усвідомлення додавало їй нової, несподіваної сили.