Розділ 6

Розділ VI. Шлях до Забуття. Продовження
Після короткого, напруженого сніданку, під час якого жодне слово не було зайвим, Олексій поспішно запряг старого, але неймовірно надійного коня у дерев’яні, гучно рипучі сани. Гірські велети ще дрімали під важкими, велетенськими шапками снігу, їхні стрімкі вершини були закутані у холодний, сірий, мовчазний серпанок. Повітря було напрочуд прозорим, мов кришталеве скло, різко обпікало обличчя, пробираючи до кісток. Сонце, що повільно, але невблаганно піднімалося над схилами, скидалося на холодну, вогняну кулю, яка не гріла, а лише насичувала шлях сліпучим, жовто-білим світлом, висвітлюючи кожну найменшу сніжинку.
Аліна сиділа в санях, глибоко загорнувшись у важку вовняну ковдру, що пахла димом і його домом. Її уважні, тривожні очі вдивлялися в дорогу — вузьку, небезпечно звивисту, що майже зникала під снігом, гублячись поміж темними, кремезними деревами. Кожен поворот збуджував у ній гірке, болюче відчуття знайомства, кожен засніжений камінь на узбіччі ніби промовляв до неї забутим, ледь чутним голосом. Напруга від наближення до розгадки здавлювала їй груди, не даючи дихати на повні легені.
— Ми далеко ще? — спитала вона, коли різкий порив вітру ледь не зірвав із голови великий, захисний капюшон.
— Година ходу, — відрубав Олексій, його погляд був прикутий до непевної дороги. — Зимою тут довше. Я хотів би швидше, але кінь старий, а шлях заметільний.
Він мовчав майже всю дорогу, глибоко занурений у власні, важкі думки. Його погляд був зосереджений, суворий, але щось тривожне, невисловлене миготіло в глибині його темно-карих очей, наче прихована тінь. Аліна тонко відчувала цю приховану тривогу. Її бентежила ця тиша — не холодна, а наповнена невимовним змістом, ніби між ними існував невидимий, міцний, емоційний зв’язок, який не потребував слів, існував поза мовою.
Дорога нарешті привела їх до вузького, небезпечного перевалу, де сніг лежав особливо глибоко. Туман тут став густішим, молочно-білим, їдким, охоплюючи їх з усіх боків. Сніг голосно, противно рипів під металевими полозами саней, а десь глибоко внизу глухо, загрозливо ревів невидимий гірський потік, голос якого пробивався крізь товщу снігу, мов прокляття. Олексій різко натягнув повіддя і зупинив коня, видихнувши морозну хмару.
— Далі самі. Пішки. — Його голос був рішучий. — Тут схил надто крутий і небезпечний для саней. Кінь не пройде.
Він спритно зіскочив із саней і допоміг їй зійти, міцно, але м’яко тримаючи за лікоть. Його дотик був гарячим, надійним — таким, що миттєво вселяв глибоке, непохитне відчуття безпеки, якої їй так бракувало. Вона вдячно кивнула.
— Я готова. — Вона зробила глибокий вдих. — Просто… скажи мені, якщо я буду надто близько до… чогось поганого.
— Буду поруч на кожному кроці. Не відведу погляду, — пообіцяв він, його очі серйозно зустрілися з її.
Вони йшли повільно, обережно, крок за кроком, прокладаючи собі шлях поміж засніжених, похмурих ялин. Повітря ставало важчим, сирішим, здавалося, що молочний туман поглинає їх обох, відрізаючи від усього світу. І раптом, за кілька метрів попереду, з-під снігу проступила залізна огорожа, чорна, погнута, наполовину засипана снігом. Вона різко перетнула їхній шлях, мов межа між двома життями.
— Це тут, — промовив Олексій, його голос став глибоким, приглушеним, майже хрипким від важких спогадів. Він відчував її біль.
За огорожею виднівся понівечений, зруйнований будинок — колись величний, можливо, розкішний панський маєток, що свідчив про колишню славу. Масивні стіни були потріскані, побиті морозом, частина даху провалилася всередину, шибки у вікнах були вибиті, мов порожні очниці на мертвому обличчі. Тиша навколо була настільки гнітюча, дзвінка, що чути було лише їхнє прискорене дихання.
Аліна зробила кілька кроків уперед, її тіло напружилося, мов тятива лука. Її серце билося шалено, нерівно, немов перед стрибком у безодню. І раптом — перед очима промайнув, спалахнув яскравий, болючий спогад: вона стоїть біля цих самих воріт у темно-синій, елегантній сукні, поряд із високим, статним чоловіком у дорогому пальті. Його голос — різкий, владний, сповнений гніву: «Ти не повинна цього знати! Нікому, чуєш?! Ти занадто багато бачила!». Потім жахливий гуркіт машини, сліпуче світло фар, крик, і сильний, останній поштовх.
Аліна відсахнулася, різко притискаючи долоню до скроні, намагаючись заглушити біль і голоси в голові. Олексій миттєво опинився поруч, підхопив її, не давши впасти.
— Спогади? Що ти бачила? — тихо, з величезним розумінням запитав він.
Вона тремтяче кивнула, заплющивши очі. — Так… я була тут. Увесь час. Але не сама. Хтось ще… чоловік, який мене знав. Він… він кричав на мене. І був удар…
Олексій обережно посадив її на повалене, покрите мохом дерево, сам сів поруч. Його велика рука залишилася на її плечі — міцна, але заспокійлива, як якір.
— Не поспішай згадувати все одразу, Аліно. Розповідай частинами. Я слухаю. Іноді Минуле повертається частинами, щоб не зламати нас увесь за один раз.
Аліна глянула на нього — у його погляді не було жалю, лише тиха, глибока турбота.
— Чому ти мені допомагаєш? — ризикнула вона запитати, голос тремтів. — Ти ж нічого про мене не знаєш. Я можу бути ким завгодно… забутою втікачкою.
Він на мить усміхнувся куточком губ, посмішка була гірка, але тепла. — Можливо, я просто відчуваю, що ми вже зустрічалися. Дуже давно. І це не випадковість.
Вона завмерла. Його слова, прості й щирі, глибоко торкнулися її серця. У грудях защеміло щось знайоме — тепло, відчуття спорідненості, відсутність самотності.
Вітер знову підняв сніг, закрутивши його у вихор, вкриваючи все білою, невинною пеленою, яка намагалася приховати правду. Попереду чітко виднівся зруйнований, чорний вхід у будинок. Аліна глибоко вдихнула.
— Я повинна туди зайти. Не можу зупинитися. Відчуваю, що там — розгадка. Можливо, відповіді — всередині, за цими старими стінами.
Олексій мовчки кивнув і твердо простягнув руку, обіцяючи підтримку. — Разом.
І вони рушили вперед — у густий туман, у гнітючу невідомість, у саме серце минулого, яке починало болісно, але незворотно прокидатися.