Розділ 5

Світанок у гірському ущелині був млявий, безбарвний, сповнений тривожної загадковості. Сірий, вологий туман, густий і непроникний, ліниво стелився над глибокою, мов чаша, долиною, поважно сповзаючи з похмурих, засніжених схилів, немов важка, свинцева ковдра, що старанно приховувала світ від непрошених поглядів. Сніг, що випав за ніч, був сліпучо чистий, абсолютно незайманий, перетворивши все навколо на безкраю, дзвінку білу тишу, яка здавалася надприродною і трохи загрозливою. Повітря було неймовірно свіжим, різким, мов заточене скло, воно боляче щипало щоки і наповнювало легені кришталевою, цілющою свіжістю, підкреслюючи абсолютну самотність цього місця. Насичений, терпкий запах соснової смоли та промерзлої деревини змішувався з гірким димом, що виходив з димаря.
Аліна стояла на вузькому, обледенілому ґанку, міцно кутаючись у велику, м'яку вовняну шаль, яку обережно дістав для неї Олексій. Від гострого холоду її щоки порожевіли, створюючи ніжний контраст із порцеляновою блідістю обличчя, а волосся, трохи розтріпане нічним вітром, спадало м’якими, золотавими хвилями, які виблискували, немов рідке золото, у крихкому світлі, що повільно пробивалося крізь туман. Вона глибоко вдихнула морозну свіжість, намагаючись фізично заспокоїти внутрішній, нестерпний трепет.
Олексій вийшов із хати, тихо причинивши за собою масивні, рублені двері. У руках він тримав дві важкі, глиняні чашки, з яких густо клубочилася пара — надійний знак тепла. Його обличчя, освітлене першими, несміливими променями світанку, виглядало втомленим, але напрочуд спокійним; безсонна ніч, проведена в роздумах, залишила ледь помітні тіні під очима. Ранкове світло підкреслювало його чіткі, різьблені риси, навислі, темні, густі брови і трохи неголене підборіддя, що надавало його зовнішності суворої, природної мужності.
— Думав, ти ще спиш, — тихо, дбайливо промовив він, обережно простягаючи їй чашку, обпікаючу долоні, з запашним, гіркувато-солодким трав’яним чаєм.
— Не можу, — відповіла вона, з вдячністю приймаючи тепло. — Щось не дає спокою. Після нашої вчорашньої розмови я не змогла знайти сну. Кожна клітина мого тіла кричить про невизначеність.
Вона зробила обережний ковток, і глибоке, цілюще тепло миттєво розлилося по тілу, знімаючи першу хвилю холоду. У голові знову, непрохано, промайнули фрагменти, різкі, як скло: вузька, кам’яна доріжка в якомусь розкішному саду, сріблястий, дзвінкий жіночий сміх, різкий, загрозливий гуркіт коліс, що шалено мчить по гравію, і... велика, сильна чиясь рука, що різко відштовхує її вбік, рятуючи від чогось неминучого і жахливого.
— Учора… — почала вона обережно, підбираючи слова, ніби ступаючи по надзвичайно тонкому льоду. — Коли я побачила твій кулон, я відчула пронизливий спалах у грудях, ніби відчинилися зачинені двері. Мені здалося, що я вже тримала його колись у руках.
Олексій глибоко зітхнув, повільно перевівши погляд на величні вершини, і рішуче зняв холодний ланцюжок із шиї. Старовинний срібний кулон був майстерної, ювелірної роботи: різьблений малюнок нагадував два переплетені, потужні крила, між якими яскраво блиснув холодний, льодяний блакитний камінь. Він повертів його в пальцях, ніби прощаючись.
— Цю річ я знайшов один, випадково, біля лісової дороги, кілька років тому. Поруч була жахлива аварія. Я тоді був серед перших, хто приїхав на місце, щоб допомогти. — Його голос став нижчим, глухим, ніби він говорив про щось дуже болюче й далеке. — Там загинули двоє людей. На місці. А одну людину — жінку — не знайшли. Вона наче випарувалася в снігу.
Аліна застигла, ледве дихаючи. Всередині у неї все похололо, серце стислося від моторошного, нестерпного передчуття. У неї тремтіли руки.
— І ти думаєш… це могла бути я? — Вона підняла очі, в яких читався наростаючий жах, змішаний із нестримним бажанням знати.
Він поглянув на неї уважно, пронизливо, скануючи її емоції. — Я не знаю. Але цей кулон — точнісінько такий самий, як твоя шпилька. Це надто багато, щоб бути простим збігом. І коли я тебе знайшов біля самого обриву, майже замерзлу… усе здалося неймовірно знайомим, як дежавю.
Між ними зависла напруга, важка, як гірське каміння. Вітер раптово здійняв сніг із даху, закрутив його в повітрі, наче розбурхуючи приховані, неспокійні спогади та невирішені долі.
Аліна повільно, обережно сіла на край дерев’яної лави, дивлячись перед собою, немов бачила минуле, що розгортається на білому полотні снігу. — Я точно бачила цей будинок. І… чула голос чоловіка. Може, це була справді аварія, через яку я втратила пам’ять? Може, я тікала від когось?
— Це можливо. Навіть дуже ймовірно, — тихо відповів Олексій, його обличчя стало суворим, кам’яним. — Але тобі треба бути морально готовою почути будь-яку правду, Аліно. Вона не завжди приносить полегшення.
Вона рішуче підняла очі. У них горіла болюча рішучість, очищена страхом. — Я хочу знати все. Навіть якщо це виявиться до болю важким. Я більше не хочу жити в цьому порожньому, холодному просторі.
Олексій твердо, без вагань кивнув, приймаючи її волю. Його довга, темна тінь лягла на засніжену землю, здавалося, підкреслюючи важливість їхнього рішення. Він стис кулон у долоні, ніби шукав у ньому необхідну силу та благословення.
— Добре. — Він рішуче видихнув, його подих хмаринкою розтанув у повітрі. — Сьогодні одразу після обіду ми підемо туди. Це буде довгий шлях, але підемо пішки, ти повинна самостійно побачити це місце. Тільки так ти зможеш доторкнутися до правди.
Аліна мовчки, але з внутрішньою твердістю погодилася. Її серце билося швидше, ніж будь-коли, передчуваючи злам, але в душі вперше за довгий час з’явилася цілковита ясність, незламна зосередженість. Мета була визначена: зустріч із минулим.
У далекій, затуманеній далині, над горами, заспівали ранкові птахи — тонко, мелодійно, немов пророкували неминучі зміни та початок нової глави. І в тому крихкому, світанковому світлі обидва знали: попереду на них чекає не просто відповідь, а небезпечна, незворотна зустріч із живою тінню минулого, що ніколи не спала, а лише чекала свого часу.