Розділ 4

Гірська ніч наступила стрімко і глибоко, відчувалася майже живою, дихаючою сутністю, що оточувала хатину. Лютневий вітер свистів, виючим флейтовим звуком, між стовбурами високих, незламних сосен, здіймаючи в повітря дрібний, крижаний пил, що блищав у місячному світлі. Місяць, великий і круглий, розливався по безмежному снігу, немов розтоплене, рідке срібло, створюючи фантастичні, блакитно-білі тіні. Усередині хатини панувала абсолютна, обволікаюча тиша — лише спокійне, ритмічне потріскування полін у глибокому каміні порушувало її. Тремтячі відблиски полум’я грали на полірованих дерев’яних стінах, створюючи химерні, примарні тіні, що рухалися і зникали, немов беззвучні гості.
Аліна не могла знайти спокою. Її внутрішня тривога була сильнішою за фізичну втому. Вона сиділа на теплій, овечій шкірі біля вогню, щільно загорнувшись у важку вовняну ковдру. У руках вона стискала холодну, металеву шпильку — ту саму, з блакитним каменем, яку знайшов Олексій. Коли тьмяне світло свічки торкалося поверхні каменя, у його глибокій, прозорій товщі спалахував короткий, ріжучий відблиск, неначе блискавка, промінь втраченої пам’яті. Перед її внутрішнім поглядом миготіли безладні, обривчасті образи, мов старе, пошкоджене кіно: величезний, розкішний будинок із білим, різьбленим балконом, зелений, мокрий сад під рясним дощем, чийсь голос — чоловічий, глибокий, здавалося б, спокійний, але з невловимою, прихованою тривогою. І потім — різка, чорна темрява, провалля. Вона відчувала гострий, пронизуючий головний біль від напруженого намагання схопити ці вислизаючі фрагменти.
— Не спиш? — тихий, низький голос раптом пролунав позаду, немов теплий подих.
Олексій стояв у дверях, що вели у його спальню, його висока постать була занурена у напівтемряву. На ньому був темний, майже чорний светр, а каштанове волосся було ще більше розкуйовджене, ніж вдень. Від нього тягнувся різкий, свіжий запах димного дерева і холоду ночі, принесеного з вулиці. Він підійшов на два кроки, зупинився, поважно очікуючи.
— Не можу, — відповіла вона, навіть не повертаючи голови, з повною довірою. — Усе ніби знайоме, але водночас абсолютно чуже. Я відчайдушно намагаюся згадати, та спогади вислизають, немов пісок крізь пальці. Це виснажує.
Він мовчки підійшов, обережно присів поруч на маленьку табуретку. Його широка, засмагла долоня лягла на край столу — загрубіла, з численними, давніми подряпинами та глибокими лініями життя. Він не намагався її торкнутися, лише створив відчуття фізичної близькості та підтримки.
— Іноді Минуле знаходить нас лише тоді, коли ми вже готові його прийняти, — сказав він тихо, задумливо, вдивляючись у грайливе полум’я. — Спротив лише затягує процес.
Аліна підвела погляд на нього. Блукаючі тіні від каміна ковзали по його обличчю — різьбленому, обвітреному, загорілому, із прихованою, глибокою печаллю у погляді. Вона відчула несподіваний імпульс відкритися.
— А ти? — раптом, несподівано запитала вона. — У тебе є минуле, від якого ти тікаєш? Те, що тримає тебе тут, на самоті?
Він не відповів одразу. Його м'язи на щелепі напружилися, а в його темних очах промайнуло щось важке, швидкоплинне, схоже на тінь давнього болю. Він повільно перевів погляд на глибоке вугілля.
— Є, — промовив він нарешті, голос його був ледь чутний. — Але краще, щоб воно залишилось там, де йому місце. У завалених снігом спогадах.
Вона мовчки кивнула, шануючи його рішення. Між ними згустилася тиша — не гнітюча, а глибока, майже довірлива, наповнена невисловленими історіями та спільним розумінням болю. У цьому монументальному мовчанні було більше емоційної ваги, ніж у найдовших розмовах.
Раптом, надворі завив вітер із новою силою, і старі двері хатини ледь помітно скрипнули у своїх петлях. Аліна мимовільно здригнулася, її серце підскочило до горла. Олексій миттєво відреагував: його велика, тепла рука лягла їй на плече — обережно, майже невпевнено, але рішуче.
— Все добре, Аліно. Це лише буря. Нічого небезпечного.
Її серце, яке щойно шалено калатало, почало заспокоюватися. Дотик його руки зняв напругу, немов тепла хвиля, залишивши натомість дивне, незрозуміле тепло та відчуття захищеності. Вона відчула, що цей чоловік — не просто випадковий рятівник. Його присутність пробуджувала в ній спогади, глибокі емоції, які неможливо було пояснити раціонально.
Коли він підвівся, щоб підкинути у вогонь нове, сухе поліно, вона випадково помітила: на його шиї, ховаючись під коміром сорочки, зблиснув тонкий срібний ланцюжок із кулоном. Кулон був невеликий, але форма і різьблені візерунки неймовірно нагадували її браслет. Те саме тихе сяйво, ті самі витончені лінії. Її дихання зупинилося.
— Олексію… — напівшепіт, напівзітхання вирвалося з її грудей. — Звідки в тебе цей кулон?
Він завмер на місці, тримаючи поліно, його тінь застигла на стіні. Погляд його на мить потемнів, став непроникним, ніби він намагався сховати цілий світ.
— Це… дуже довга історія, Аліно, — відповів він тихо, майже зізнаючись. — Але, можливо, саме зараз — час її розповісти.
Полум’я в каміні спалахнуло яскравіше, поглинаючи нове дерево, наче теж чекало розгадки цієї таємниці. І Аліна миттєво, інстинктивно зрозуміла: те, що вона так відчайдушно шукала у холодних, заблокованих куточках своєї пам’яті, було набагато ближче, ніж здавалося. Минуле стояло поруч — у ньому, у глибокій таємниці його очей.