Розділ 3

Навіть після кількох днів, проведених у теплому затишку, Аліна все ще відчувала себе чужинкою, істотою з іншого світу, вирваною з контексту. Чотири дні стали для неї межею між холодним, невідомим жахом і захищеною, хоч і чужою реальністю. Хатина Олексія, міцно вкорінена в засніжене узлісся, здавалася останнім форпостом цивілізації перед нездоланною, глибокою дикістю. З її вікон відкривався захоплюючий, але трохи гнітючий краєвид: безмежна, велична засніжена долина, прорізана темними тінями дерев, за якою гордо й незворушно здіймалися вершини гір. Вдосвіта ці гігантські піки були огорнуті сріблястим, напівпрозорим серпанком туману, що робив їх містичними, схожими на вічні оселі богів. Ранкове повітря було напрочуд прозорим, гострим, мов крижаний кинджал, воно боляче щипало щоки й наповнювало легені кришталевою свіжістю. Ближче до обіду воно пом’якшувалося, ставало більш лагідним, просочене терпким, смолистим ароматом високогірної сосни та солодкуватим, заспокійливим духом диму, що спокійно підіймався зі старого, кам'яного димаря.
Аліна проводила незліченні години біля маленького, але охайного вікна, немов зачарована. Для неї це було тихе спостереження за ритмом іншого життя: вона дивилася, як Олексій виконує свою щоденну, священну роботу. Він розколював товсті поліна біля заваленого снігом тину, його м'язи під грубим светром напружувалися і розслаблялися з дивовижною точністю. Або він лагодив дерев'яну огорожу, його рухи були точними, спокійними, філігранно-вивіреними, немов відміряні самим часом і віковим досвідом життя серед гір. У цій безумовній, монотонній фізичній рутині було щось глибоко заспокійливе, відчуття непохитної надійності та стійкості, що різко контрастувало з її внутрішнім, панічним хаосом.
На четвертий день, відчувши приплив сил, вона наважилася вперше вийти на сніжне подвір'я. Це був справжній акт волі, маленька перемога над болісною слабкістю. Сніг під підошвами теплих, позичених чобіт голосно, чітко хруснув, порушуючи тишу, звук був гучний, як постріл. Яскраве, сліпуче сонце, що піднялося над схилами, тепло і рішуче освітили її обличчя, змушуючи примружитися. Її волосся — довге, тепер чисте, золотаве, злегка хвилясте — заіскрилося, мов розсип діамантів, у променях, відбиваючи світло. На ній був грубий, але затишний, темно-сірий светр (він ледве тримався на її тендітних плечах), який Олексій дав зі своїх речей, і величезний, занадто великий для її шиї, вовняний шарф. Цей одяг просочився його запахом — дим, мороз, соснова смола.
— Обережно, слизько, — низький, звичний голос Олексія пролунав трохи позаду. Він миттєво припинив рубати дрова і підійшов ближче, тримаючи обережну, шанобливу дистанцію. — Тут вітер збиває на доріжці тонкий, майже невидимий лід.
Вона посміхнулася — щиро, широко, вперше за ці дні. Напруга, що засіла на її обличчі, пом’якшилася, зробивши її риси ніжнішими. — Після тих днів у хаті навіть цей гострий вітер і свіже повітря здаються справжнім, божественним дивом. Я відчуваю, як повертаюсь до життя.
Олексій теж відповів усмішкою, ледь помітною, що торкнулася лише кутиків його хмарних очей. — Радий це чути. — Він оперся на топорище. — Гори не люблять слабких, Аліно. Вони вимагають поваги, але вони завжди приймають тих, хто їх шанує і поважає.
Вони стояли поруч, розділені лише тонким, морозним шаром повітря, дивлячись на широку, холодну долину. Мовчання, що встановилося між ними, не було ніяковим, обтяжливим. Навпаки — у ньому відчувався глибокий, природний спокій і щось, що неквапливо перетворювалося на крихку, але вже справжню довіру, сильнішу за слова. Він почухав свою щетину і оглянув небо, ніби перевіряв прогноз.
Того вечора вони вперше вечеряли по-справжньому разом. Густий, насичений суп парував у глибоких, глиняних мисках, а лагідне, руде полум’я від каміна робило їхні обличчя м’якими, освітленими, здавалося, теплішими, ніж насправді.
— Я знайшов ось це, коли тебе переносив, — промовив Олексій, обережно поклавши на потертий, дубовий стіл маленьку, витончену шпильку. Вона була прикрашена єдиним, овальної форми, каменем — крижаного, прозоро-блакитного кольору, як ранкове, чисте небо або глибока, забута крига. — Було у твоєму волоссі, заплуталось.
Аліна взяла холодну, крихку прикрасу, повертаючи її в пальцях, вдивляючись у глибокий, гіпнотичний блиск каменю. Він здався неймовірно знайомим, ніби ключ до частинки її минулого, що тьмяно світилася десь у найглибшій порожнині пам'яті, не викликаючи чіткого образу, але породжуючи гострий, болючий емоційний відгук. Її рука легенько затремтіла.
— Мені здається, я бачила подібний колір… — її голос був задумливий, тихий, ніби вона говорила сама до себе. — Але не можу згадати, де. Можливо, це чиєсь око?
— Не поспішай, — тихо, з великим розумінням сказав він. Він зробив ковток зі своєї миски, чекаючи. — Пам’ять не терпить тиску. Вона повертається тоді, коли готова до цього. Як вода в джерелі.
Коли вона підвела свій погляд, щоб подякувати йому за делікатність, то зустрілася з його очима: спокійними, темно-карими, наче земля під осіннім лісом, з глибинною, майже батьківською теплотою. У цій миті — між мерехтінням вогню, парою над супом і стуком ложок — між ними промайнуло щось невловиме, тонке, як ледь помітний струм: сильне відчуття того, ніби їх пов’язує набагато більше, ніж випадковість і звичайне спасіння. Це було перше, несміливе відчуття спільності та необхідності.
Надворі розгулював і завивав старий гірський вітер, сиплючи на маленькі шибки дрібним, колючим снігом. А всередині хатини панували глибока, незворушна тиша, цілюще тепло й дивне, трепетне відчуття початку — такого, що ще не має жодного імені, але вже ніжно запалює серце і малює надійні обриси майбутнього.