Розділ 2

Крихкий спокій і тепло обволікали Аліну, немов м'яка вата. Вона була в затишному гнізді, що контрастувало з крижаним пеклом лісу. Вогонь у глибині масивного, рубленого каміна жваво потріскував, виспівуючи свою стару, вічну пісню. Його тремтливі, червоно-золоті відблиски танцювали по дерев’яних, напівобтесаних стінах невеликої хатини, створюючи живі, химерні тіні. Повітря тут було густим, насиченим заспокійливими, земними ароматами: їдкий, але приємний дим від згоряючих полін, терпкий, свіжий запах хвої та неймовірно теплий, апетитний дух свіжоспеченого хліба. Це був запах дому, нехай і чужого.
На старому, міцному столі, що стояв біля стіни, стояла проста, важка керамічна миска, з якої тягнулася ароматна пара — залишки гарячої юшки. Поруч, на блюдці, повільно танула, плачучи гарячим воском, тонка парафінова свічка, її крихітний, яскравий язичок полум'я боровся з глибокими тінями кутків.
Аліна лежала на широкому, різьбленому дерев’яному ліжку, що, здавалося, було збудоване на століття. Її тіло було загорнуте у важку, колючу, але неймовірно теплу вовняну ковдру з насиченим карпатським орнаментом. Вона повільно, ніби з важким зусиллям, розплющила очі. Над нею — масивна стеля з темно-коричневих, блискучих колод, що випромінювала відчуття незламної надійності. Крізь невелике, але чисте вікно пробивалося бліде, сіро-синє зимове світло, створюючи чіткі лінії на дерев’яній підлозі. Усе тут дихало простотою, мужністю і затишком, чуже її колишньому, невідомому світу, але несподівано приємне. Вона відчула глибоке, проникаюче тепло — перше, справжнє тепло з того моменту, як прокинулася в лісі, відчуття, яке повільно витісняло крижаний тягар із її кісток.
Саме в цю хвилину, у високому дверному прорізі, оббитому грубою шкірою, з’явився чоловік. Той самий, її рятівник. Він був без шапки, і тепер вона могла бачити його густе, каштанове волосся, злегка розкуйовджене — відбиток руху та недавнього перебування на морозі. Біля його свіжої скроні пролягав тонкий, синюватий шрам, майже невидимий, але який додавав обличчю певної суворості, натякаючи на минулі випробування. Його потужні плечі здавалися неймовірно широкими під товстим светром, а руки, які він опустив після того, як відставив важке дерев’яне відро з водою, були загрубілі, з мозолями, безсумнівним доказом важкої фізичної праці. Його погляд був уважний, трохи насторожений, як у людини, що звикла покладатися лише на себе, але в ньому не було колишньої суворості, лише турбота.
— Ти прокинулася, — сказав він спокійно, з полегшенням у голосі. Він не поспішав, даючи їй час освоїтися. — Як почуваєшся?
— Я… не знаю, — ледве чутно прошепотіла вона, намагаючись знайти свій голос. Він був тихий, хрипкий, ніби здутий вітром. — Де я?..
— У моїй хатині. Я знайшов тебе в лісі, на межі. Ти була майже без свідомості, промерзла до кісток. — Його голос залишався рівним, але в ньому прослизала глибока стурбованість. — Як тебе звати?
Вона несміливо опустила погляд на свою руку, що лежала поверх ковдри. Срібний браслет, єдина нитка, що зв'язувала її з минулим, блиснув у світлі полум'я, немов крихітний промінь надії.
— На браслеті написано “Аліна”, — майже беззвучно прошепотіла вона. — Мабуть, це моє ім’я.
Він повільно, розмірено сів на простий дерев’яний стілець навпроти ліжка. Його рухи були ощадливі, він не відводив свого уважного, оцінюючого погляду.
— Гарне ім’я, — кивнув він. — Мене звати Олексій. — Він нахилився трохи вперед, і його брови злегка звелися, висловлюючи невисловлене запитання. — Але як ти опинилася тут, у горах, у таку мертву погоду, та ще й у… вечірній сукні?
Аліна інстинктивно стисла грубу ковдру, колюча вовна приємно подразнювала шкіру. Її плечі здригнулися від несподіваного, неконтрольованого нападу емоцій.
— Я не пам’ятаю… абсолютно нічого. — Її голос був на межі зриву. — Тільки жахливий, пронизливий холод і… безпросвітна темрява.
Мовчання повисло в повітрі, важке, як соснова смола. Олексій дивився на неї пильно, його хмарні очі оцінювали її стан. Потім він обережно підвівся і підійшов ближче до ліжка. Його висока постать кинула велику тінь на стіну. Рухи його були м’якими, обережними, як у людини, що не звикла до чужої присутності і намагається не порушити крихку рівновагу світу іншої людини.
— Не хвилюйся, — його голос став ще тихішим, заспокійливим. — Відпочинь. Пам’ять може повернутися. Це буває. А поки що — ти в цілковитій безпеці.
Коли він поправив важку ковдру на її плечах, його широкі пальці ненароком торкнулися її руки. Цей випадковий дотик був короткий, але напрочуд значущий: грубий, робочий, але неймовірно теплий і дбайливий. У цьому фізичному контакті, у цій несподіваній близькості, було щось дивно знайоме, глибоко заспокійливе, як повернення до забутого коріння.
Вогонь у каміні відгукнувся на зміну атмосфери, спалахнувши яскравіше та вище, ніби вітаючи встановлення первинної довіри. Аліна глибоко, вдячно заплющила очі, вдихаючи цілющий запах дров і соснової смоли. Її серце, яке до цього билося швидко, тепер стало ритмічним, спокійнішим. Вперше після жахливого пробудження вона відчула: можливо, не все втрачено, і рятівна рука не дозволить їй знову поринути у холодну порожнечу.
А на тонкому зап’ясті срібний браслет, крихітний, але могутній, тихо виблискував у світлі вогню, мовчазно зберігаючи таємницю, яку ще належало відкрити.