Розділ 1

Повітря, насичене кришталевою чистотою, було настільки густе, морозне, що здавалося, ніби його можна торкнутися рукою. Кожен вдих давався уривками, болісно обпікаючи слизову оболонку, змушуючи легені стискатися від крижаного жаху. Сніг, що вкрив усю землю монументальним, неймовірно товстим шаром, лежав абсолютно незворушно, мов білий ковдра забуття, під яким природа заснула в глибокій, байдужій до всього сплячці. Снігові замети набрали велетенських, неприступних форм, схожих на хвилі застиглого океану.
Навколо — безкраїсть лісу, де високі, прадавні ялини стояли, немов мовчазні, суворі сторожі таємниць цього зимового царства. Їхні гілки, важкі від інею та снігових «шапок», схилилися додолу, створюючи фантастичні, білосніжні арки. Кожен інеєвий кристал на хвоїнках відбивав мізерне, холодне світло, що пробивалося крізь небо.
З суворих гір повільно, але невблаганно, спускалися ранні сутінки, фарбуючи небесний звід у глибокі, сіро-блакитні, майже чорнильні тони, які лише підкреслювали безнадійну самотність місця.
Саме тут, серед цих засніжених, глухих нетрів, лежала дівчина. Її тонке, вечірнє, сріблясте плаття з ошатною вишивкою було кричущим дисонансом до дикої, ворожої місцевості. Ніжний, холодний блиск дорогої тканини, що під дією морозу стала ламкою, тріскав при найменшому русі, немов крихке скло. Це вбрання було призначене для тепла, світла, музики, а не для цієї могильної стужі.
Довге, розкішне волосся розсипалося по дівочому снігу темними, траурними пасмами, створюючи контрастний, драматичний малюнок. Її обличчя, бліде, мов витончена порцеляна, було застигле в масці відчаю та холоду. Посинілі губи ледь виділялися на цій білизні, а довгі вії вже встигли покритися колючим, сріблястим інієм. Пальці витончених, змерзлих рук хаотично, дрібно тремтіли, стискаючи порожнечу, нездатні зібрати хоч якусь теплоту.
Змерзла, напівжива, вона нарешті розплющила очі. Простір перед нею був безмежним, байдужим, лякаюче-білим лісом. Її серце билося уривчасто, слабко, але з дивовижною завзятістю, немов пульсуючий метроном, що невпинно повторював лише одне слово: «Живи... живи...». У голові болісно пульсувало, а в грудях від пронизливого холоду стояло пекуче, нестерпне полум'я.
Вона відчайдушно намагалася зачепитися за хоча б найменший спогад: ім’я, рідне обличчя, знайомий голос — але свідомість була порожня, мов аркуш чистого льоду. Тотальна амнезія паралізувала її пам'ять.
Тремтячи, дівчина підвела руку. На витонченому зап'ясті блиснув тонкий, елегантний срібний браслет. У ньому, немов закарбована доля, було вигравіруване чітке, лаконічне слово: «Аліна». Це ім’я пролунало десь глибоко всередині, як тихий дзвін, але не породило жодного образу. Лише гострий біль від невідомості та паралізуючий страх.
Раптом, серед абсолютної, гробової тиші дерев, різко пролунав звук — тріснула суха гілка, немов постріл. Дівчина здригнулася всім тілом, переляк на мить переміг ступор. Вона відчайдушно спробувала підвестися, але заморожені ноги, важкі й чужі, її не слухалися.
З туману, що клубочився між кремезними, темними стовбурами, повільно, але впевнено з'явилася велика постать. Це був високий, міцний чоловік, одягнений у товсту вовняну шапку, масивну куртку з теплим хутром і грубі рукавиці. Через плече в нього висіла блискуча, натерта сокира. Його кроки були важкі, впевнені, але обережні, він наче ступав по невидимому крихкому льоду.
Він наблизився, повільно схилився до неї, і зимове, тьмяне світло вихопило його обличчя. Воно було суворе, обвітрене, знедавна змужніле від праці та холоду. Але його очі, кольору м’якого, хмарного зимового неба, випромінювали дивовижне, несподіване тепло. В густій, густій бороді блиснули маленькі, інеєві кристали.
— Гей… ти чуєш мене? — тихо, але наполегливо сказав він, обережно торкнувшись її плеча. Його голос був низький, оксамитовий, як гул зимового вітру.
Дівчина ледве помітно кивнула. Її посинілі губи ворухнулися у беззвучній спробі заговорити, але голосу не було, лише ледь чутний, хрипкий стогін.
— Ти вся замерзла… Боже мій, що ти тут, на самоті, робиш? — вражений, стурбований чоловік не вагаючись зняв із себе теплий, важкий плащ і швидко, рішуче накрив її.
Його руки, сильні від роботи, були неймовірно теплими крізь шари одягу. Вона відчула, як її обережно, але рішуче підхопили із крижаної землі, притисли до широких, надійних грудей. Від нього пахло димом, сухою деревиною, чистим морозом і приємним, різкуватим ароматом соснової смоли. Це був запах життя та дикої природи.
— Тримайся, — тепло, обнадійливо прошепотів він, його дихання торкнулося її чола. — Селище зовсім недалеко. Обіцяю, все буде добре.
Останнє, що вона побачила перед тим, як остаточно втратити свідомість і поринути в чорну, теплу безодню, був сяючий, немов зірка блиск його очей. У них, посеред цього крижаного, ворожого лісу, було дивовижно, рятівно багато людського тепла.