У пошуках правди

Ліліан провела вечір, дивлячись у вікно на заспане містечко в горах і сумуючи по домівці, яку вона не могла згадати. Одні й ті самі думки знову і знову роїлися в її голові, а ще й одна ідея, якої вона просто не могла позбутися.
- (Потрібно вибратися звідси й дізнатись правду. Попрошу Зака мені допомогти. Він повинен знати, як можна пробратися в готель, або принаймі переглянути списки гостей, адже він там працював.) 
  Ліліан підійшла до дверей спальні і штовхнула її, щоб відчинити. Софі, Зак і Джонсон одразу подивилися в її бік. Вона бачила, що вони не знають, що їй сказати, але турбота на їхніх обличчях втішала.
- Зак... Ми можемо поговорити наодинці?
  Зак одразу встав із крісла і пішов з нею до її кімнати. Ліліан нервувала, але, водночас, пишалася, бо все ще вважала його за свого рятівника.
- Я хочу попросити тебе про велику послугу, але не хочу, щоб хтось ще знав про це.
- Я не впевнений, що це правильно, Ліліан. Що решта подумає?
- Забудь про те, що потрібно іншим, і подумай, що мені потрібно, і тобі все стане ясно. 
- Я готовий допомогти тобі у всьому, але я не повинен наражати тебе на небезпеку.
- Ти не будеш, я з тобою в цілковитій безпеці... Ти маєш показати мені той готель! Будь ласка!
- Ух! Ти ставиш мене в незручне становище, Ліліан.
- Я тобі віддячу колись... Якось... Я обіцяю!
- Добре... Але я не кажу тобі ні, тільки тому, що знаю, що у разі моєї відмови ти підеш одна, а я цього допустити не можу.
- Спасибі! - вона обняла його і зітхнула з полегшенням. Зак занепокоєно подивився на Ліліан ще раз, перш ніж вийти з кімнати і зачинити за собою двері. Невдовзі вона перестала прислухатися до приглушених голосів із сусідньої кімнати і заснула. 
                                 ∆.  ∆.  ∆. 
  Наступного дня...

  Той день був самим довгим... Ліліан була одна в кімнаті до самого вечора. Софі була сумною, що її цілий день ігнорували, але, в кінці кінців, вона змирилася з тим фактом, що Ліліан потрібно побути наодинці зі своїми думками. 

- (Всі сплять, окрім мене і мого спільника у зллочині. Надіюсь, нас ніхто не побачить.) - вона почувала себе впевненою і готовою відправитись у невідомість. 

- Ліліан! Ти готова?

- Завжди готова, Зак!

  Вони на снігоході поїхали у той готель як і домовлялися.

- Чи буде наше вторгнення вважатися зломом, якщо у нас є ключі?

- Не буде, принаймі, поки ніхто не дізнається.

- Надіюсь, що цього не станеться, тому, що, у цьому випадку, ти будеш моїм спільником.

- А можливо мені це подобається: невизначеність і хвилювання.

- Мені теж! Я відчуваю себе живою!

- Це у нас з тобою спільне... Я радий, що впізнаю тебе ближче.

- Схоже, що і я знову починаю себе впізнавати... 

  Вони стояли в кімнаті готелю, яка зовсім не нагадувала ту, що згадала Ліліан. Вона виглядала голою, порожньою... Власники готелю забрали все цінне, але на щастя для них дзеркало все ще було на місці. 

- Дивись...

- Це те зеркало, яке ти згадала? 

- Так... - Ліліан дивилася на їх відображення у дзеркалі, намагаючись згадати щось і ще, але безрезультатно. Зак торкнувся її спини своєю гарячою долонею і м'яко сказав.

- Ти можеш уявити себе в цій кімнаті?  

- Я попробую... Це менше, що я можу зробити...

- Просто постарайся згадати, як ця кімната виглядала раніше.

- Я пам'ятаю, що ключ лежав на столі перед дзеркалом. Ось тут... - вона простягнула руку, щоб покласти ключ на стіл, але він вислизнув і впав на нього, голосно брязнув.  Цей звук пролунав луною по порожній кімнаті і пробудив у ній новий спогад...

  "Ліліан знову побачила своє відображення у дзеркалі, але в цей раз вона була не одна. За її спиною хтось стояв... Вона відчувала на своїй шиї його гарячий подих, а потім м'який дотик губ. Її долонь була на його щоці, а на пальці була обручка.". 

- Ліліан... Ти впізнаєш в цій кімнаті щось ще, окрім дзеркала? Ліліан?

- Мені здається, я знаю, хто був тоді зі мною в цій кімнаті.

- Чоловік...

- Так... Це був мій наречений.

- Ти не можеш знати це напевно.

- Я впевнена, тому, що я пам'ятаю обручку. Вона була на моєму пальці в той вечір...

- Але це було десь двох років тому. Може перед нещасним випадком ви не були разом.

- А можливо, я просто загубила кольцо.

- У будь-якому випадку, треба знайти того чоловіка і не важливо, наречений він тобі, чи ні.

  Ліліан намагалася згадати його обличчя, але безуспішно. Ця частина її минулого залишилося таємницею і не викликала жодних почуттів у її серці. 

- Він - як незнайомець...

- Ми знайдемо його і ти згадаєш свої почуття, коли побачиш його віч-на-віч.

- Ну, принаймі, я згадала про щось ще. Дякую тобі, що ти зараз зі мною.

- Немає за, що... Хочеш залишитися ще трохи чи повернемося до містечка?

- Будь ласка, давай залишимося ще трохи...

- Як ти хочеш... Не забудь, що нам треба повернутися до світанку. Я не хочу, щоб нас тут хтось побачив. 

- Ти боїшся, що тебе побачать зі мною?

- Я не знаю, як би я пояснив, що ми тут робимо... Одні... У покинутому готелі...

- Ти хочеш налякати мене, щоб я повернулася у містечко? 

- І як? Спрацювало?

- Спрацювало... Пішли...

  Зак пішов за Ліліан, підійшов до неї ззаду і ніжно взяв її за руку.

- Темно... Дай мені руку. - його дотик був таким знайомий. Вона сильно стисла його руку і іншою рукою торкнулася до його плеча. Ліліан відчувала, що його м'язи напружуються все сильніше, і, що йому стає все важче контролювати себе.

- Ліліан... Цікаво опинитися у темряві з тобою. Давай продовжимо в більш приємному місці.

- Чекаю не дочекаюсь... Знаєш, що мені нагадав цей готель?