Шлях в нікуди...

   Джонсон помітив їх, чоловік який стояв біля нього одразу пішов. Ліліан і Зак стояли на тому ж місці. В цей час лікар швидко сховав сумочку під своє пальто і направився до них. 

- Зак, ми напевно бачили те, що не повинні були бачити. Мені не подобається, як лікар Джонсон дивиться на нас. 

- Мені тоже, але, що зроблено, те зроблено. Він нас бачив, так, що тікати нема сенсу.

- Я знаю... Тоді почекаємо, поки він підійде.

- Так буде краще. Я не хочу, щоб він думав, що ми за ним слідкували.

  Лікар Джонсон рішуче направлявся до них, а коли він був за два кроки від них, він шанобливо вклонився.

- Привіт, Ліліан. Я радий, що тобі краще і, що ти послухалася моєї поради і вийшла погуляти.

- Добрий день, лікарю.

- Добрий день... Джонсон, а чому ви зараз не в кабінеті?

- Я провідував пацієнтів. Зараз багато поранених через слизькі дороги. Зак, ви самі знаєте. Доречі, Ліліан, твої аналізи крові готові.

- Аналізи готові? Вже? Можу я на них подивитися?

- Звісно, мені нічого від тебе приховувати.

- Нам так не здалося, декілька хвилин тому.

- Ти щось сказав, Зак?

- Хм... Я сказав, що було б чудово, якщо Ліліан прямо зараз побачить результати.

- Так, вірно. Можемо ми зараз піти у ваш кабінет і поговорити про це? 

- Звісно, Ліліан. Я надіявся, що ти це скажеш.

                                         ∆.  ∆.  ∆. 

  Джонсон відкрив двері свого кабінету і впустив Ліліан із Заком всередину. Хоча кабінет і був маленьким, простір був добре використаний. У кабінеті був стіл та було окреме місце для огляду пацієнтів.

- Ви напевно пишаєтесь своїм кабінетом, лікарю! Тут все так акуратно.

- Будь ласка, Ліліан, називайте мене Джонсоном. Я не сказав, що я ним пишаюся, просто я люблю, коли все на своєму місці. Сідайте, немає сенсу говорити стоячи.

 
- Дякую... - Зак сів поруч із Ліліан, а Джонсон сів навпроти них за свій стіл. Він відкинувся на спинку свого крісла і подивився на них, чекаючи, що вони почнуть розмову.

- Лікарю... Тобто Джонсон... Ми хотіли б поговорити з вами про дещо... Зак і я бачили, як чоловік передав вам жіночу сумочку.

- Це не те, що ви думаєте... - Джонсон знову навалився на спинку крісла, заплющив очі і тихо зітхнув. - Я розумію, що ти хочеш почути пояснення тому, що ти сьогодні побачила.

- Так визнаю, я хочу...

- Я розповів тобі все, Ліліан. Хоча я поки не мав наміру тебе в це посвячувати.

- Посвячувати її у, що, лікарю?

- Зак, ти знаєш, як я тебе поважаю, але це має залишитися між мною та Ліліан. Я маю зберегти лікарську таємницю.

- Звісно, я розумію. Я зачекаю тебе за дверима, Ліліан.

- Дякую, Зак. 

  Зак повільно вийшов і зачинив двері. Коли вони залишилися одні, Джонсон підвівся зі свого крісла і дістав з кишені пальто сумочку, яку дав йому чоловік. Вона виглядала такою маленькою в його руках... Ліліан задумалася, намагаючись зрозуміти...

- Якщо я правильно розумію... Та сумочка може бути моєю?

  Обличчя Джонсона випромінювало хвилювання і надію, тому, що він думав, що напав на слід, який допоможе дізнатися, хто така Ліліан і як вона сюди потрапила.

- Її знайшли поруч із тим місцем, де тебе знайшов Зак. Я не встиг спитати його, чи там є ще якийсь слід. Тому, що в той момент з'явилися ви. - він обережно простягнув їй сумочку і чекав на її реакцію.

- У сумочці щось є?

- Я не знаю, не встигнув подивитися... Але думаю, що я не відкрив б її без тебе.

- Чому? Ви ж не можете точно знати, що вона моя...

- Надто багато збігів, які вказують, що ця сумочка твоя.

  Ліліан обережно відчинила сумочку і зазирнула всередину. Вона побачила те, що й чекала - помаду. Крім помади, там були ще дві важливі штучки: ключі та флакон духів.

- Ні... Це є в сумочці у кожної жінки. Я хочу понюхати духи. Думаю, що вони мені сподобаються.

- Кожне нове почуття, навіть запах, може допомогти тобі згадати.

- Я дуже в це вірю, Джонсоне...

  Ліліан відкрила флакон і пирснула. По кімнаті поширився аромат жасміну, і з кожним вдихом, її серце билось все частіше.

- Ліліан, ти в порядку? 

- Я пам'ятаю...

  "Це була ніч... Ліліан була в номері готелю, стояла перед дзеркалом і любовалася своєю сукнею. Вона поправляла макіяж, а потім задзвонив її телефон, але вона не взяла трубку. Перше, ніж вийти з номера, Ліліан надушилась,  ще раз подивилася в дзеркало, взяла зі столу свою сумочку і, торопливо вийшла з номера. В номері залишилися тільки її телефон і аромат жасміну..."

- Ліліан, говори. Що ти згадала?  

- Джонсон, покличте Зака, будь ласка...

- Добре, але скажи мені, що ти згадала? Свій дім?

- Ні... Готель... Будь ласка, покличте Зака, тому, що я хочу... - дівчина втратила свідомість, флакон духів впав і з гуркотом розбився. Зак, який стояв перед дверима кабінету лікаря, вбіг і побачив Ліліан непритомну на руках Джонсона.

                                          ∆.  ∆.  ∆. 

  Наступного дня... Ліліан прокинулася і не могла зрозуміти, який зараз час доби. Поки вона про це роздумувала, зрозуміла, що не пам'ятає, як потрапила з кабінету Джонсона до будиночка. Ліліан спустилася вниз і знайшла Софі із Заком у вітальні спокійно розмовляли. 

- Привіт!

- Ліліан, іди до нас.

- Надіюсь, що ти добре спала. Вчора був тяжкий день.

- Я спала добре і почуваю себе чудово.

- Ти пам'ятаєш, що трапилося в кабінеті Джонсона?

- Так, я все пам'ятаю...

- Розкажи нам, що пам'ятаєш, тому, що я почув якийсь шум і вбіг у кабінет, навіть не постукавши. Я хвилю за тебе.