Амнезія 2030

Сильний удар головою. В скронях ніби щось розірвалося. Я відчуваю, ніби кудись провалююсь, лечу, лечу.
Біль поступово зникає, а падати-летіти навіть приємно. Можна трішки подрімати. Сплю...

Відкриваю очі і знову закриваю. По-перше, дуже засліплює сонце, по-друге, я не зрозуміла, де опинилася. Мабуть це ще сон.

Починаю відчувати своє тіло: я сиджу. Обережно відкриваю одне око, згодом - друге. Дивина, та й годі. Виявляється, я сиджу за кермом чужої автівки, серед незнайомої траси. Спека. Знову болить голова.

Обережно ворушу всіма частинами тіла, якими можу, по черзі. Руки, ноги, шия - цілі. За відчуттями - я деякий час назад потрапила в невеличку аварію, але нічого не пам'ятаю. Як і того, чому я за кермом чужого авто.

Дорога. Спека. Навколо - смарагдові виноградники, квітучі дерева. Відчувається близькість моря. Інших машин чомусь немає.

Виходжу із автівки. Йолки-моталки, якщо чесно, це машина моєї мрії. Тільки колір білий, а не бірюзовий. Електрокар. Заглох і не заводиться. Не уявляю, що тепер робити, бо ніколи у житті не керувала електрокаром. Наша сімейна машина - бензиновий форд. Це явно не він.

Шукаю свій мобільний, натомість знаходжу айфон. Оце так. Мабуть, я ще сплю. Ну добре, айфон так айфон, хоч у сні покористуюся.

Шукаємо своє місцезнаходження по карті. Оба-на, Крістіно, ти в Італії... 
Вдих, видих. 
В Італії живе моя подруга дитинства. І ще одна однокласниця, неподалік від першої. А я де? Дивлюсь по карті. Якраз десь поблизу Риму за 200 км від мегаполісу. Це добре.

Загляну-но я у фото. Можливо, щось проясниться. 
Мама рідна... Це ж я і мій син. Тільки я - дуже красива і засмагла, а мій син... Йому на вигляд років 10, а має бути 3.
Навколо нас пейзажі неймовірної краси, море, сонце, виноградники. Ой...

На фото я і Русланчик, Наталка, Злата, Саша, якийсь іспанець років під 50 і дівчинка 15-ти років, ой-ой, іспанець обіймає мене і Руслана. 
На всіх світлинах я дуже щаслива. Струнка, засмагла, зовсім не видно, що старша, ніж я себе пам'ятаю.
Ой, що це, сльози? Я плачу? Так, це мої сльози і я реву. Від щастя, мабуть, за себе.

Так, айфоне. Як у тебе подивитися сьогоднішню дату? Клац сюди, клац туди. Сьогодні у нас 20 липня 2030 року. 
Офігеть. Мені, значить вже 38 рочків стукнуло. А я із них пам'ятаю тільки 31.

Так. А що ж війна, війна в Україні вже закінчилась?
Фух. Давно закінчилась. Перемога. Україна в НАТО і в ЄС. Слава Богу! 
Знову реву. Плачу від щастя.

Далі. У мене ж був інший чоловік, не італійський. Тато Русланчика. Де подівся?

Шукаю в контактах. Досі є він в них. Перехрестилась. Заходжу в переписку. Прислав мені вчора фотки з дачі, де він і якась дівчина і двійко малих дітей. Мабуть, нова дружина. Читаю, що пишуть. 
Запрошують мене, Руслана, Іларіо і його доньку в гості. Пишуть, у них великий будинок неподалік від Обухіва.
Дякують за чудовий відпочинок тут у нас в Італії. Дуже мило.

Дивлюсь, а руки у мене трішки трусяться. Всього 7 років забула, а ніби ціле життя.

Ой, повідомлення мені прийшло. Італійською. "Де ти, кохана?" Боже мій, що писати?

І ще одне, від Наталки: "Крістіна, ти де загубилася?"

Я вирішую подзводити Наташі. Це подруга, яка мені ближча, ніж сестра.
З нею можна українською розмовляти. Хоч і пише вона мені чомусь італійською.

- Привіт, Наташ. Ти не повіриш, але у мене тут форс мажор. Машина заглухла невідомо де, а я головою сильно вдарилась. Все ніби вже в нормі, ось тільки я забула останні сім років життя. 
- Крістіночка, ти не переживай, тримайся. Ми зараз за тобою приїдемо. Скинь свої координати...

Поки я чекаю підмогу, ми розмовляємо. Наташа розповідає моє життя після 2022 року, коли я з малим евакуювалася до неї в Італію і круто змінила все. Виявляється, така амнезія у мене не вперше. Це побічна дія ліків від ПСТР, які виписав місцевий невролог. Скоро я все згадаю.

Приїжджають мої рятівники. Чоловік Наталії залишається заряджати автівку. Я сідаю в машину до подруги і ми їдемо до моря. Вона говорить мені:
- Дивись, тут недалеко твоє улюблене місце, можемо заїхати.
- Звісно, - я одразу погоджуюсь, хоч і не знаю, про що йдеться. І за двадцять хвилин ми опиняємось у невеличкому приватному готелі з чудовим пляжем та кафе на терасі. 
Нас там впізнають і радо вітають, але попереджають, що в сієсту ми можемо замовити лише напої.
Ми прогулюємося по каменистому пляжу між білих лежаків. Людей мало, бо сонце палить немилосердно.
Наталі приводить мене до одного із лежаків і ми вмощуємось із холодними безалкогольними мохіто. 
Я дивлюсь... І пам'ять повертає мене в Україну, в ту мить, коли я вирізаю із журналу фото тераси, моря і пляжу. В ту мить, коли я наклеюю цю аплікацію в свій блокнот і дописую "затишний готель, де я написала свій роман". 
- А я видала роман? - запитую я подругу. Запитую, чи видала, бо вже не маю сумніву, що написала. 
Вона сміється. 
- Він у тебе в сумці. У тебе завжди є з собою примірник. 
Тремтячими руками відкриваю сумочку і дістаю свою книгу. М'яка глянцева обкладинка, малий формат. Італійською мовою. Відчуваю одночасно і радість, і розчарування, все ж мріяла про тверду обкладинку... Читаю анотацію: це, виявляється, вже третє видання! Та ще і друга частина. Отже існує ще один роман. 
Наташа сміється.
- Тобі варто подумати про написання повісті про амнезію. Про те, як ти щоразу повертаєшся в цей готель, щоб згадати попередні 7 років.
- А ми завжди повертаємось сюди?
- Так, як в фільмі день сурка. Уже втретє ти втрачаєш пам'ять десь поблизу і ми приїжджаємо на пляж, де ти запитуєш чи видала ти свій роман. 
- І коли до мене повертається пам'ять? 
- Ну, зазвичай після поцілунку з Іларіо...
- І де ж він?
- Думаю, йому вже повідомили і він вже на шляху сюди, знову.