IV

А взагалі, приятелю, я мав би попросити в тебе пробачення, ще до тієї страшної ночі, а не зараз, коли в тебе вже роковини смерті. Я винен в тому, що напротязі п'яти років нашої дружби ніколи тобі не розповідав, що підтримую зв'язок з твоєю біологічною матір'ю… 
Так, я пам'ятаю наше гасло, що ми навіки друзі по нещастю через болючі спогади дитинства і обіцянку, що ніколи в житті не будемо спілкуватися з кимось із минулого, але вибач. В мене батьки загинули в експедиції на Півночі, коли мені було лише дев'ять років. А в Єви тато зник безвісти, а мати померла від раку легень, коли їй було тринадцять. Приятелю, ти єдиний з нас, хто мав хоч когось із рідних в живих. Я не сперечаюся, твоя мати сильно пиячила по твоїм оповідям і взагалі далеко не свята жінка, але вона жива.
Ти за весь час мало чого про неї розповідав, але я розумію, ти тримав на неї образу і мав на це повне право. Але ж у цьому світі кожен заслуговує шанс на пробачення. Твоя мама хотіла ним скористатися через кілька днів після твого двадцятого дня народження, але доля як завжди все змінила. 
Наталя Гаврилівна дуже хотіла з тобою зустрітися у неформальній обстановці та поговорити про ті всі роки, які вона тебе не бачила. Вона себе сильно картала за скоєнний гріх. Майже на кожній нашій таємній зустрічі вона постійно висловлювала свої переживання щодо свого вчинку декілька років тому. Ти напевно, сказав би зараз, що вона не здатна ні на які емоції, адже віддала тебе до інтернету у віці десяти років і саме через це не заслуговує ніякого пробачення, але ти б не мав рацію. Не знаю, можливо я божевільний, або просто не знаюся на людях, але твоя матір дуже сильно змінилася за останні роки. А після твоєї смерті взагалі почала служити в церкві. Дивно, чи не так? "Колишня п'яничка подалася до церкви замолювати гріхи!" - така була б назва статті про вас у газеті, якби я був журналістом. Але в дійсності я простий не до адвокат, якого скоро відрахують з університету за численні пропуски і не здачу заліків. 
- Та кому ж в біса я так терміново потрібен? - злісно діставши з кишені телефон, тільки що лаявся я і в момент закляк, побачивши на екрані телефону номер регіону Польщі. - Так, слухаю...
- Dzień dobry. To jest Pan Kowalewski? – швидко проговорила якась жінка.
Хоча вона і розмовляла усю подальшу нашу розмову на польській, я чудово її розумів завдяки Єві, яка марила тією країною і її колоритом. 
- Так, я пан Ковалевський, - звичною мовою говорив я. – А хто запитує? 
- Jestem detektyw Brel. Czy Pan zna dziewczynę o imieniu Eva Nikolska? 
- Так, знаю. Вона моя подруга, - нервово перебираючи своє волосся, відповідав я. – А чому ви цікавитесь? З нею щось сталося? 
- Bardzo mi przykro, ale tej nocy Pani Nikolska popełniła samobójstwo. 
- Само... – почав було я і випустив телефон із рук на холодний кафель. 
Гуркіт рознісся по всій квартирі, а я істерично почав закривати долонями обличчя. По щокам струїлися гарячі сльози, а думки в одну хвилину покинули мою макітру. Знову втрата.