І

Прірву відстані, можна здолати, а прірву смерті - ні. 

 Повірити інколи важко, що наш час такий швидкоплинний. Здавалось би ще вчора була весна і ми голосно сміялись на кухні Єви шістнадцятого березня, святкуючи ваше спільне день народження. Ти друже, завжди обурювався на те, що мав ділити своє свято з нашою подругою. Постійно намагався "зіпсувати" Єві настрій синіми трояндами, які за тиждень замовляв у найдорожчому квітковому магазині задля того, щоб послухати її кумедне лаяння. Або полюбляв дарувати ще білий шоколад, знаючи, що вона шаленіє від нього. А той рік ти взагалі перевершив усі мої сподівання. Я й подумати не міг, що шоколадний торт на блідому лиці Єви, міг так гармонічно виглядати.

 Ніколи не забуду, як потім вона бігала зі шматком того торту по крихітній двокімнатній квартирі намагаючись жбурнути його в тебе. Ти ще навмисно ховався за мене, бо знав, що мені Єва ніколи нічого поганого не зробить, але тоді ти помилився. Завдяки тобі, Микито, тоді були замазані і моя нова сорочка, і твій зелений светр. Про пурпурову сукню Єви я взагалі мовчу, бо вона мала потім цілий вечір сидіти у потертих джинсах та рожевій футболці, яку ненавиділа більш за все. 

- Обіцяю, що завтра куплю тобі нову сукню. Тільки не гнівайся, - сумно говорив ти, коли ми половину вечері з'їли в той день в тиші. 

- Та не потрібна мені нова сукня. Просто не будь бовдуром щорічно, - ледь посміхаючись, відповідала тобі Єва, сидячи навпроти мене.

 Вона не вміла довго на когось ображатися і тому так швидко пробачила тобі нову сукню. А ще причиною пробачення було те, що вона дуже сильно кохала тебе, як і ти її. Майже з нашої першої зустрічі в інтернаті, між вами одразу промайнула іскра пристрасті, яка з роками переросла у справжнє кохання, якому заздрили інші. А що вже казати про нашу дружбу і п'ять пережитих разом років?  

 Ніхто не міг подумати, що у дітей сиріт може бути нормальне майбутнє. Пам'ятаю, наша вихователька Галина Іванівна казала, що ми навряд чи чогось досягнемо у цьому житті і нам навіть мріяти про велике місто не варто, а воно он як вийшло. Я, Єва і ти, Микито, начхали на все після завершення школи інтернату і майнули до Києва. Без телефонів, їжі, дорогих речей і без якихось зв'язків. Пам'ятаю, ми втрьох були вбранні в спортивні костюми і поношені дешеві кросівки, які нам подарував директор інтернату на випускному. Єва була ще тоді з короткою зачіскою і здалеку схожа на хлопчика. В наших кишенях можна було ледь-ледь нашкребсти вісімсот гривень на квитки і на якусь їжу у столиці України. 

- Складно, але ми витримаємо! - твердо запевняв ти, коли кілька ночей підряд ми мусили спати на вокзалі, або під будівлями технікумів, в які хотіли вступити. 

- Хоч би один з нас вступив кудись на бюджет, - мріяла Єва. - Буде можливість хоч в гуртожитку помитися і випити чаю. 

- Ми всі вступимо на бюджет. Чи ми даремно склали ЗНО на 190 балів кожен? - говорив я сподіваючись, що мої слова стануть правдою.  

- Максиме, ти шалений оптиміст, - завжди говорив ти, не зважаючи на мою кепську посмішку.

 Ви ж з Євою завжди дивувалися моїй рішучості та твердості духу, але навіть не здогадувалися, що в ті часи я був просто непоганим актором. Насправді ж я ніколи не вірив, що наше життя може дійсно стати людяним і ми зможемо чогось досягти в цьому світі. Але тепер я розумію, що дуже помилявся. А ще мені прикро, що розумію я це все в пекельній самотності і в глухій тиші своєї квартири.