Розділ 35. Подруга Аглаї

Коли Адам із бароном Крісовським поволокли Касія у підвал, Аглая гостро відчула, що вона цілковито виснажена й ноги не тримають її. Та мала ще одну важливу справу, тож знесилено підійшла до Едди та Едуарда, які вже вийшли з клітки й примостилися біля нагрітого щедрим ранковим промінням віконного скла.

Вона присіла біля них, взяла Едду за руки:

- Еддо, ти маєш ще дещо зробити. Подивись на тіло Митридонта, чи можна його врятувати?

- Ні, Аглає, я не всесильна, - хитнула головою Едда. - Його рани, на жаль, смертельні.

- Тоді перенеси, будь ласка, його душу в чиєсь тіло. Митридонт заслуговує на те, щоб його душа не відлетіла просто так у небуття.

- У тебе є зайве тіло? – скептично промовила донька шамана. – Хоча… Ти знаєш, що все живе має душу. Квіти, дерева, рослини. Коли ти зрізаєш квітку, ти не просто руйнуєш красу, яка могла б ще радувати око. Ти знищуєш чийсь невеликий всесвіт. Тому я можу перенести його душу в якусь рослину й він назавжди залишиться у цьому маєтку, за яким так віддано доглядав.

Едда так і зробила. Аглая спостерігала вкотре, як руйнується все її колишнє уявлення про світобудову. Вона побачила, як душа Митридонта шанобливо вклоняється їй. Дворецький посміхнувся печально.  Аглаї защеміло коло серця, адже так несправедливо вийшло. Через родину, якій він так віддано служив, раптово обірвалося його життя.

Митридонта переселили в найвище мандаринове дерево, під яким він сам ховав ключ від клітки свого улюбленого хазяїна.

А потім вже нарешті змучені дівчата вийшли у столову залу. Тварина слідувала за ними. Пережитий стрес спровокував голод. Уже хотілося і їсти, і пити. Знайшли якісь пиріжки й воду, посідали поряд за широким столом. І зайшла мова за дівоче, звісно. Едда першою спитала:

- То це правда, що в тебе і з Касієм були стосунки?

А потім, смачно жуючи пиріжечок, додала:

- Ти не ображайся, я зовсім не звинувачую тебе. Я он також до жонатого чоловіка в дім приїхала. Стільки шпигань зазнала потім, але ж здогадувалася, на що йшла.

- Нічого в мене з ним не було, - аж роздратувалася Аглая. – Він підступно намагався до мене загравати. Але тепер я розумію його мотиви, лише зробити братові на зло й приспати мою пильність. Коли він цілував мене, я цього не хотіла, але Адаму тепер нічого не доведеш.

- Адам тебе кохає, - мрійливо промимрила Едда. – Магія аметисту… Це назавжди…

- Знаєш, мені чомусь хочеться, щоб мене кохали без всілякої магії, - слушні були слова. Та й не могла збагнути Аглая в чому сенс цього магічного аметисту.

- Ні, ти не зовсім розумієш дію цієї магії. Браслет просто вказав йому на тебе. І на щирість його почуттів. Адже як часто буває, що люди закохуються два, три, десять разів – і все не в тих, не по-справжньому, потім розчаровуються і страждають. Магія аметисту дозволяє цього уникнути.

Едда дістала зі своєї торби аметистовий браслет і простягнула Аглаї:

- Ось візьми, надягни його й поцілуй Адама, ти відчуєш, чи він твоя доля, твоя істинна пара. Якщо це так, то ти навряд чи здобудеш щастя з кимось іншим.

Проте Аглая не збиралася цілувати Адама й не поспішала надягнути браслет,  у задумливому мовчанні дивилася на нього.

- Я от також без магічного браслета знала, що Едуард моя доля. І покохала його з першого погляду, - промовила Едда, погладжуючи пантері за вухом. – Я з дитинства ним захоплювалася. Такий розумний, енергійний завжди, навіть на острові йому вдавалося мати неперевершений вигляд. Він стільки всього знає, стільки вміє, справжній мужчина.

Не стрималася все ж таки Аглая, спитала не зовсім ввічливо:

- Але ж йому вже за п’ятдесят! Він набагато старший від тебе, а тепер і взагалі в тілі тварини, - і не злякалася навіть того, що хижак, який так зручно вмостився біля босих ніг Едди, можливо, все розуміє і трохи ображається на такі слова.

- А хіба ти кохаєш тіло, зовнішню подобу, Аглає? – щиро здивувалася. – Я люблю його внутрішній світ, його душу, його незламний характер, його погляди на життя. Цей запал, з яким він увірвався на наш острів та вивчав нашу магію. Його очі горіли вогнем. Я закохалася в нього ще тоді, дитиною. Але він не зважав на ці мої дитячі почуття. Казав, що минеться. Однак не минулося до мого повноліття. Я навіть не роздумувала, чи йти супроти батька та свого племені, коли Едуард сказав, що хотів би володіти аметистовим браслетом із нашого храму духів. Я знала, що зроблю для нього все. Я розповім тобі легенду нашого острова. Колись у богиню Аммі, це богиня природи й всього живого, закохався звичайний чоловік і вона вирішила перевірити його почуття аметистом. Створила цей браслет. Вона сказала тому мужу: «Якщо твоє кохання справжнє, то ти отримаєш безсмертя. І будеш богом поряд зі мною. Лише щире кохання лікує хвороби, лише істинна любов зможе подарувати тобі найкраще життя, сповнене радістю та щастям». Якщо Адам носив цей браслет і зустрів тебе, то, значить, ти його доля і його єдине кохання. Він не буде ні з ким більше щасливим.

- Ох, Еддо, між нами стільки всього сталося. Я не знаю, чи ми зможемо пробачити одне одному. Усе занадто складно.

- Якщо ти справді його любиш, то ви порозумієтеся, - Едда обійняла Аглаю. Сиділи близенько, мов дві найліпші подруги.

- Знаєш, я хочу розповісти тобі мій секрет. Навіть Адам не знає, - прошепотіла тихо на вухо Едда. – На острові у нас є один молодий чоловік, який на жаль, з народження дурник. Знаєш, белькоче щось таке незрозуміле, колупається цілий день у піску. Хоча виріс, як не дивно, здоровенним таким красенем. Батьки його втонули у шторм, він сирота. Тож мій таточко дозволив перенести Едуарда в його тіло. Ти уявляєш! Він мало того, що пробачив нам, ще й не заперечує, щоб Едуард жив на острові та був моїм чоловіком.