Розділ 31. Образа Адама

- Добре, - нарешті погодилася Едда. – Едуард справді любить свого сина. Він би не схвалив, якби я відмовилася його рятувати.

Стрімголов кинулися обидві в покої Адама. Відчиняючи двері, Аглая нишпорила поглядом скрізь, намагалася вловити якийсь рух, ворушіння предметів. Воліла б не виказувати свою бентегу, свій страх. Але яке ж дурне те серденько! І сердиться, і хвилюється за нього водночас. І ненавидить, і кохає.

Едда ж, навіть не вітаючись, бухнулася на підлогу малювати коло.

- Що ти робиш? – спитала мимохідь Аглая в Едди, підійшовши ближче до ліжка.

До їхнього ліжка, де так палко любив її. «Де ж ти Адаме? Спостерігаєш, певно, за нами, але жодного поруху, жодної підказки».

- Малюю коло. Це треба, щоб зняти прив’язку, - зосередженою була Едда, але помітно поспішала. – Мій батько, коли накладав прокляття, то створив начебто замкнений простір навколо будинку, який не пропускав їх.  А це ніби зворотна дія. Адаме, стань, будь ласка, в середину кола.

Аглая із подивом спостерігала те, як із блідо-рожевого туману проявляється її чоловік. І гострим болем віддала в серці його холодність. Те, що він навіть не подивився в бік ліжка, де присіла його дружина. Ігнорував її цілковито. Жодного погляду, жодного слова.

- Ти зняла з усіх прокляття? – спитав нетерпляче в Едди.

- Так, але твій брат з’їхав з глузду. Він вбив Клотильду, - не час був згадувати колишні чвари між ними.

Удавала, що не ображається на ті уїдливі слова та шпигання, які щедро отримувала колись від Адама.

Взагалі, після поховання тіла Едуарда взаємини їхні якось потепліли та крига між ними скресла. Адам розумів, що одна надія на неї, лише вона може випрохати в шамана зняття прокляття. Едда ж сподівалася, що син графа дотримається своєї обіцянки. Адже обіцяв дуже незвичну річ. Що допоможе переправити пантеру-батька разом з Еддою на острів. Навіть у такій подобі любила його й прагнула бути поряд попри все.

- А батько? – хоч і напружений був, однак помітно зрадів. Поглядав постійно на руку, де вже не було браслета. Давня звичка давалася взнаки.

- Не знаю. В оранжереї, певно, якщо той скажений йому чогось не зробив. Підеш зі мною? – глянула на нього з надією, вже речі свої зібравши.

- Так, звісно, - Адам приязно їй відповідав, по-дружньому. – Але він мав доступ до лабораторії. Я впевнений, що він забрав усі магічні порошки.

- О, точно! – раптом згадала щось Едда.

Покопирсалася у своїй торбі й простягла йому той дрібний плетений бутлик, із якого випила напій перед ритуалами:

- Ось візьми, випий! Це антимагічне зілля. Я ж знала, у яке зміїне кодло їду, тож тато приготував мені цей напій, щоб я не підпала під дію магічних порошків. От як відчував! Але ж довелося вдавати, що магія подіяла на мене, бо твій брат мав зброю. Навряд чи я допомогла б сама собі, якби мені прострелили живіт.

- Він погрожував тобі револьвером? – допитувався Адам, все ще не дивлячись на Аглаю.

- Не він, Клотильда. Коли я трохи поворушилася, бо ноги замліли, то вона щось запідозрила й націлилася на мене. Що у вас взагалі тут відбувається?

Адам випив одним махом той напій. Але ж напружився трохи, спохмурнів, мов грозова хмара, бо краєм ока помітив, як наближається Аглая.

- Ти хоч би дружині залишив? – з осудом сказала Едда, забираючи назад порожнього бутлика.

- Вона – не дружина, вона – зрадниця, - випалив Адам, немов діжку бруду вилив на ту бідолашну графиню.

- Ось, - і Аглая, названа вже не дружиною, простягнула йому револьвер та ключ від лабораторії, - тримай від зрадниці.  

Взяв мовчки, кивнув Едді й вийшов. Не чоловік був, а жорстокий кремінь. Здавлювало в грудях від тої холодної байдужості. Сама ж хотіла піти від нього, злилася й досі на ту брехню його, але ж чомусь так боліло.

Вони спочатку піднялися на третій поверх, в лабораторію. Адам перевірив усі секретні шафки. Як виявилося, граф Едуард зберігав свої магічні порошки у декількох різних місцях. І Касій усі знайшов, бо на тих полицях було пусто.

Поки спускалися сходами до оранжереї, Адам ще перекидався словами з Еддою, розпитав про матір, про барона. Поцікавився, чи не бачила Едда випадково Митридонта. Його доля взагалі була невідомою і помітно, що хазяїн дуже непокоївся про свого дворецького й доброго друга.

Але коли спустилися вже на перший поверх, Адаму щось переклинило, обернувся все ж таки до Аглаї.

- Тобі краще піти до матері й барона. Невідомо, що задумав Касій, але зрозуміло, щось недобре й страшне. Небезпечно перебувати зараз у будинку, - таким металевим й холодним здавався той голос, що хотілося плакати й кричати. І, звісно, противитися й чинити на зло.

- Ні, я піду з вами. Ти ж вважаєш мене зрадницею, так? Тож я маю ще довести, що твій брат і мене використав у своїх підступних намірах, -  незрозуміло було, чи то вибачення, чи звинувачення.

- Ще скажи, що то не ти поцупила ключа й замкнула мене? – от не зміг вже без емоцій говорити.

Ображеним поглядом немовби пригвинтив до стіни. Ще й підійшов так близько, що мало повітря було навколо. Дихати не могла вільно. Давив своєю аурою, своїм невиправданим гнівом.