Розділ 17. Запитання Аглаї

Адам нахилився дуже близько, збуджувавши її своїм манливим запахом, схвилювавши своїм поглядом хижим.

- Ти обіцяла поцілунок, - нагадав і ніжно погладив її щоки.

- Хотілося б дотримати своєї обіцянки, - грайливо так відповіла, усміхаючись. Щоб не думав, що він один може спокушати.

Та не вдалося Адаму уникнути відповіді, навіть так нахабно схитрувавши. Бо після палких поцілунків, які надовго затягнулися, Аглая погладила його зап’ясток і торкнулася блискучих бузкових камінців.

- То що, розкажеш про браслет? У чому полягає його цінність?

Адам не випустив дружину зі своїх обіймів. Проводивши ласкаво долонею по її розкуйовдженому волоссю, продовжив розповідати про цю дивовижну прикрасу:

- Особливість браслета в тому, що він, за легендами, був зроблений шаманом з магічного аметисту та окроплений магією духів.  Жителі острова впевнені, що ця реліквія здатна лікувати фізичне тіло людини й нібито подовжувати життя. Уяви, як заманливо звучить ця легенда. Ти носиш браслет, що позбавляє від хвороб, відновлює клітини твого організму й дарує тобі, скажімо, додаткову сотню років.

 - То ти житимеш не менш як сто років? – розсміялася Аглая.

- Я – навряд чи, - посміхнувся якось скептично Адам. - Але батько вірив, що він житиме дуже довго, якщо носитиме браслет, ніколи не знімаючи.

Так тепло й затишно було в його обіймах. Однак гірким полином віяло від того затишку.

- Ти мені більше нічого не хочеш розповісти? – спитала вже прямо Аглая.

- Про цю лабораторію? – чи вдавав, чи й справді не зрозумів, про що вона запитує. - Мені інколи необхідно тут усамітнюватися. Вибач. На жаль, я поки не можу тобі розповісти, чим я тут займаюся. Але прийде час і ти про все дізнаєшся.  

«Я й так знаю, чим ти тут займаєшся. Залишаєшся на самоті, щоб напилювати браслет-копію. Але чомусь брату твоєму дуже легко далася ця важка правда», - подумалося з гіркотою Аглаї.

Знову роздратування якесь заполонило її. Певно, що й сказала б щось таке уїдливе чоловікові, але ж почувся знизу розпачливий крик.

Адам блискавично метнувся до дверей. Аглая побігла за ним.

- Пане Адаме, рятуйте! – чувся з першого поверху верескливий голос Сусанни.

Аглая дріботіла тими сходами за чоловіком і ще й намагалася зазирати вниз, що ж там відбувалося.

А на першому поверсі біля вхідних дверей було все не так катастрофічно, як здавалося від того дикого вереску служниці. Адже гордовито й величаво якраз навпроти сходів сиділа чорна пантера й незворушно спостерігала за метушливою біганиною.

Митридонт, намагаючись зберігати статечність та поважність, чимчикував зі шматком соковитої свинини.

Іванна відчайдушно махала мітлою, прагнувши чи то налякати Адель, чи то відігнати хижака якнайдалі від сестри. Це були дивні маневри, адже спокійна тварина зовсім ніякої агресії ні до кого не проявляла. Сиділа собі та й усе. Великих котячих очей не зводила з Адама.

- Митридонте, забери геть це м’ясо! – розсердився Адам. – І підіймайся наверх, замкнеш ключем лабораторію. Я похапцем побіг, думав у вас тут щось страшне трапилося. Нащо так верещати?! Начебто не знаєте, що тварина вас не чіпатиме!

- Пане Адаме, вибачте, я просто злякалася, - почала відразу виправдовуватися Сусанна.

Адам підійшов, спокійно присів біля величної красуні, лагідно гладив блискучу чорну шерсть, тихо щось шепотівши.

Аглая підійшла ближче, прислуховуючись. «Ну нащо ти…Знаєш же, що не треба виходити… Лише лякатимеш усіх».

Пантера, приймаючи поблажливо цю чоловічу ласку, уважно дивилася на юну графиню. Погляд такий був дивний, осмислений, ніби все розуміла: і шепотіння Адама, і нервозність прислуги, і навіть легку тривожність Аглаї. Але ж страху в юної графині, як не дивно, не було. Обидві ж служниці, повільно задкуючи, вийшли на вулицю.

- Ну, ходімо, зачиню тебе знову у твоїй клітці, - промовив до пантери Адам.

Аглая мала намір йти за ними, однак Адам, повернувшись до дружини, промовив:

- Кохана, я хочу ще поговорити з матір’ю. Пробач мені, але нам краще поспілкуватися з нею наодинці. Ти ж бачила, яка вона, - і ніжно почухавши свою улюбленицю за вухом, Адам розвернувся й пішов до оранжереї.

- Гаразд, Адаме. Можна мені хоч почитати щось в бібліотеці? - кинула йому навздогін ображена дружина. Кивнув їй, навіть не обернувшись. Хоча й добре, що не бачив її незадоволеного, навіть обуреного виразу обличчя.

Здивувало її те, що тварина, мов домашня кішка, пішла поряд з Адамом. Та недовго дивилася їм услід, бо мала намір, поки Адам буде зайнятий із матір’ю, ознайомитися із записами графа Едуарда. Тож швидесенько пішла в бібліотеку.