Розділ 12. Матір Адама

А як тільки-но Митридонт, поклонившись, зачинив двері, то ще й посипався на незвану гостю шквал звинувачень.

- Брешеш, кляте поріддя, - гнівно шипіла графиня Євлампія. – Ти Едда! Ти вселилася в тіло цього ангела, так? Відповідай мені, паршивко! Мало тобі мого чоловіка, ти ще й сина хочеш занапастити?

- Мамо, мамо, заспокойся! – обіймав її Адам. Намагався схопити кістляві руки матері, якими вона емоційно розмахувала, погрожуючи Аглаї.

І помітила тут невдачлива невістка, що окрім численних перснів на кожному пальці, на руці її свекрухи виблискує чарівним бузковим кольором браслет.

Один в один, як в Адама. Тобто, з матір’ю у нього однакові браслети. Знову немов гіркої полині скуштувала.

Він якось зовсім не звертав уваги на дружину, обіймав матір, погладжував її волосся, щось заспокійливе шепотів.

- Синку, все, все минулося. Я не буду їй видирати пасма, - нарешті вже трохи заспокоїлася Євлампія.

- Усе добре, мамо, я з тобою. Аглая – це, безперечно, не Едда, запевняю тебе. Але ти маєш звикнути до думки, що вона приїде скоро й вам доведеться спілкуватися.

- Я ненавиджу її, - прошепотіла графиня Євлампія.

- Я також її недолюблюю, але вона єдина, хто зможе нам допомогти. Ти ж знаєш.

- А де Клотильда? Коли вже нарешті ти повернеш мені мою Клотильду? – якимось писклявим, ображеним голосом спитала графиня.

- Скоро, мамо, скоро. Після ритуалу вона буде з тобою поряд завжди.

- Касій писав мені записку й повідомив, що ти замкнув її! Навіщо?

- Бо вона шкодила моїй дружині, вона постійно лякала Аглаю.

Ця вся ганебна ситуація, ці діалоги, суть яких не розуміла юна графиня, просто цілковито спантеличили її. Стояла стовпом біля дверей, не поворухнулася навіть. Не змогла дивитися на нього, сльози наверталися. Перевела погляд на спокійну тварину в клітці, що безтурботно вилизувала свої лапи.

Але наступні слова графині-матері, немовби льодяною водою вилилися на Аглаю, хоч і промовлялися до Адама:

- Хлопчику, мій хлопчику…Ти кохаєш обох, як і твій батько? Ти палаєш, Адаме, згораєш у цій пристрасті до двох жінок, так? Це небезпечно, мій сину, бо ж загинеш так, як і твій батько.

- Ні, мамо, я кохаю лише Аглаю. Я все пояснив Клотильді й ми вже не разом. Проте буде краще, якщо вона цей місяць проведе під замком. І не хвилюватиме мою дружину, - ці слова Адама зовсім не заспокоювали Аглаю, а навіть навпаки.

- А тепер, якщо ти дозволиш, ми з Аглаєю залишимо тебе. Ти можеш сидіти тут, хочеш – повертайся до себе. Служниці, певно, там прибрали вже. Потім я прийду й заберу браслет, - промовивши ці слова, обійняв тепло свою матір, - на деякий час. Я поверну тобі його, обіцяю. Як завжди.

- Тільки ненадовго, будь ласка. Ти знаєш, що я втрачаю розум, коли не бачу своїх рук, свого тіла, - додала зовсім тихо. – Синку, мені здається, що я вже божевільна.

- Ні, мамо, ні, з тобою все добре. Це тимчасово. Цей стан пройде.

І в ту саму мить вирішила Аглая, що з неї досить. Якщо Адам і тепер відмовчуватиметься після того, що в них було, то вона ж сьогодні покине цей маєток.

Тож розвернувшись, юна графиня пішла геть.

Знову прискореним кроком йшла тим коридором, але ж у зовсім іншому настрої. Витирала рвучкими рухами свої такі пекучі сльози.

- Аглає, почекай, нам треба поговорити, - пішов все ж таки за нею Адам, намагаючись наздогнати.

Та ображена дружина вже навіть побігла, не бажаючи його ні бачити, ні слухати якісь виправдання.

Блискавично підійнялася сходами, залетіла вихором у свої покої.

Він зайшов за нею й зачинив двері.

- Аглає, послухай, - говорив на відстані, не підходив. І правильно, бо в неї виникла думка навіть огріти його чимось важким.

- Як це називається, Адаме?! Хто ця Клотильда?! Ти привіз дружину в дім, де живе твоя колишня! Ти – негідник, Адаме, - сльози градом лилися, голос її зірвався, вже навіть хрипіла більше, ніж говорила.

Він спробував наблизитися, та Аглая загрозливо виставила руки, не підпускаючи.

- Я збрехав матері, Клотильди тут немає, - але ж її обманював у цю мить. Відчувала Аглая, що говорить неправду. Прикрив рукою очі, почухав глибоку складку, що утворилася на широкому лобі.

- Хто така ця Едда? Ще й вона має з’явитися у маєтку? Ти не розповідаєш мені нічого! Ти підлий брехун, Адаме, - гірко так звинувачувала, так боліло їй у серці.

- Аглає, моя мати – божевільна, втратила розум! Невже ти сама не здогадалася? Я говорив їй усілякі нісенітниці, щоб вона заспокоїлася! Саме тому я просив тебе не гуляти в тій частині будинку! Невже так важко було виконати мої прохання? - холодним металом карбував кожне слово. – Ти можеш поводитися, як тобі заманеться. Але варто прислухатися до чоловіка! І якщо він вважає, що деяких речей тобі краще не знати, тож так і є! Ти обіцяла ні про що не розпитувати.

- Це твоє було рішення! Це ти відгородився від мене стіною з якихось недомовок. Я… Я не можу тебе зараз бачити, Адаме! Іди геть! - і знесилено опустилася у те ж саме крісло, з якого вчора він її так мило висмикнув.