Розділ 6. Розчарування Аглаї

- Адаме, що відбувається? – налякано спитала юна графиня, очей не зводячи з пошкодженого, трохи розірваного, портрета померлої графині.

- Портрет упав, - от все ж таки залізну витримку мав її чоловік і досконале вміння брехати.

- Був ненадійно закріплений? - глузливо скривила губи Аглая. 

- Напевно, так, - і жодних емоцій на обличчі не показав.

Вона дивилася на його незворушне, беземоційне лице, але вже якесь роздратування навпереміш зі страхом заполонило її. Ображено так поглянула на нього, але ж промовчала. Відсунулася трохи далі на канапі, та за хвилину Адама начебто підмінили. Десь поділася його холоднокровність, згріб її в обійми, знову до себе підсунув і прошепотів зовсім тихо:

- Потерпи місяць, дівчинко, прошу тебе. Через місяць це все припиниться і ми заживемо з тобою щасливим життям. Обіцяю тобі.

Узяв широкими долонями її обличчя, ніжно гладив пальцями її виразні вилиці, притулив лоб до лоба. Якийсь відчай, болісну приреченість бачила в його очах. Але ж передумала бути німою овечкою у цьому будинку.

- У маєтку є привиди? – спитала про те, в що не вірила.

Колись в пансіонаті дівчата жартували одна над одною. Уночі накидали білосніжні простирадла й гугукали таємничо, прикидаючись привидами. Мала Аглая дуже їх боялася, велика ж, звісно, в них не вірила. Та Адам якось так дивно відповів, що вже й сумніватися почала. Можливо, вони насправді існують.

- Не питай у мене нічого, прошу тебе. Я не хочу знову тобі брехати, - ніби винувато говорив, з каяттям.

Але ж «знову»! Тобто, він і раніше їй брехав. Напевно, про гармидер той. Здавило трохи в грудях, бо ж так хотілося щирості й відвертості від нього.

- Ходімо в сад, розвіємо хоч голови, - запропоновував Адам.

Та й прохолода розкішного саду не допомогла. Чудові вимощені алеї вели до альтанки, обплетеної в’юнким виноградом. У тій захищеній від сонячних променів споруді все одно не вдавалося думати виважено.

Адам спостерігав за вправним садівником, що майстерно підрізав кущі ялівцю, формуючи якісь чудернацькі фігури. Аглая думала, що він мовчатиме. Однак її чоловік почав виправдовуватися.

- Я розумію, що ти розгублена й довіра твоя до мене похитнулася. Але я прошу почекай місяць, - повторював знову те саме. -  За місяць у маєток приїдуть гості, які все припинять. Вони вже в дорозі.

- Чому ти не хочеш розповісти мені, що тут відбувається?

І цілком раціонально додала:

- Можливо, це мені чимось загрожує? Я не зможу спокійно спати, їсти, жити в цьому домі, не знаючи, на що чекати кожної хвилини. А якщо наступного разу на мене щось важке впаде, а не портрет зі стіни?

- Запевняю тебе, тобі ніщо не загрожує. Я про це подбаю, - твердо так сказав, але ж не розвіяв тривожність Аглаї.  

Вона дуже сумнівалася, суперечливі почуття роздирали її, але ж так хотілося доторків його. Не тих випадкових торкань пальців на побаченнях чи несмілих обіймів. Хотілося палких поцілунків, прагнула вдихати знову його такий бажаний запах. Якби забути ці дивні події, не зважати на недомовки його. Лише насолоджуватися цим солодким медовим травнем і цим вродливим чоловіком. Адже подобався їй Адам несказанно. І вона йому подобалася, відчувалося це. Шалений потяг так і вирував між ними.

Знову пестити почав, значно нахабніше, розкутіше. Немов таврував її плечі та груди своїми гарячими вустами.

Делікатний садівник перейшов на інший бік саду упорядковувати пишні клумби. А графське подружжя так і зустрічало багряне надвечір’я в тій охопленій пристрастю альтанці.

- Ходімо, кохана, не можу стримувати себе, - хрипко прошепотів їй між поцілунками.

Зраділа Аглая. Кохана! Він назвав її коханою жінкою. У цьому ейфорійному стані й не звернула уваги, що прямують вони в інший бік, до його покоїв. Та хіба не байдуже?

І не роздивилася навіть його спальну кімнату, адже бачила лише шалені очі, сповнені жагою. Швидко розібрався із хитромудрою сукнею, навіть служниць не кликали. Щоправда, розірвав трохи сукню, зачепившись браслетом. Та навіть не звернула увагу на це Аглая. Хотілося тілом відчувати кожен м’яз його, бути чимскоріш єдиним цілим.

Але щойно оголені тіла, переплетені пристрастю, торкнулися м’якого ліжка, то знову, як на біду, трапився якийсь незбагненний випадок. Раптово похитнувся і ледь не впав високий канделябр зі свічками, які заздалегідь запалив Митридонт. Хоч і не потемніло ще надворі, однак у спальні Адама вже рясно палахкотіли свічки.

Схопився Адам, підійнявся рвучко з ліжка та гнівно вигукнув кудись убік:

- Геть! Я сказав, забирайся звідси! – розлючений голос його загрозливо прогримів, аж налякавши Аглаю.

Та й поведінка його була дивною. Він стрімко підійшов до шафи, дістав шовковий, розшитий срібними нитками халат, накинув його та сказав лагідніше вже Аглаї:

- Залишайся тут, я скоро повернуся.

А коли він вийшов, Аглая також підійнялася з ліжка та підійшла до тої шафи. Знайшла ще один схожий халат і, накинувши його на оголене тіло, босоніж вийшла в коридор. Світло сочилося з прочинених дверей із сусідньої кімнати.