Глава 23

Прокинулася я, як завжди, у себе в ліжку в квартирі, яку мені люб'язно надала в оренду Служба міжпортальної розвідки. І, якщо раніше після виконаних спецоперацій я прокидалася, як ні в чому не бувало, то зараз у мене таке враження, що мене вивернули навиворіт.
Я так і не змогла змусити себе піднятися з ліжка, ні сьогодні, ні кілька днів поспіль. При цьому мене абсолютно нічого не цікавило: ні, що відбувається за вікном, ні те, що мені, напевно, вже пора з'явитися на роботі. Я просто лежала і ні про що не думала. Точніше змушувала себе не думати. Не думати про нього. Але навіть в іншому світі я відчуваю його і його тугу за мною.
А ще важко було усвідомлювати, що і Мирак, і Артон мали рацію: я, справді, відчуваю непереборну потребу повернутися у світ драконів. Я навіть почала здогадуватись, що з самого початку мені не стільки ці апартаменти сподобалися, скільки я вже тоді відчувала потяг до світу драконів через дзеркало-портал, що знаходиться в цій квартирі.
На четверту добу я таки змусила себе піднятися з ліжка і почати потихеньку жити, як раніше. В ідеалі було б, звичайно, з'їхати звідси, але навіть думка про це знову привела мене до нестерпного смутку. Тому я вирішила поки що просто повернутися на роботу. 
На мій великий подив на роботі мене не було цілий місяць! Але ніхто цьому не здивувався, тому що я весь цей час значилася у відпустці. Як і слід було очікувати, в агентстві знову змінилося керівництво: і тепер у нас новий комерційний директор. Наскільки я можу судити, він точно не дракон, не перевертень, і не один з представників інших магічних світів. І це мене абсолютно влаштовує.
Я з головою поринула в роботу, намагаючись розчинитись у святах інших людей, черпаючи їхні позитивні емоції під час заходів, тому що сама вже давно їх не відчувала і навряд чи колись ще відчую. Колеги у відділі теж помітили зміни, які відбулися зі мною, але ніхто не наважувався зі мною про це заговорити.
Проте найважче було пережити ночі. Я не раз прокидалася серед ночі від дзюрчання води в коридорі й стукоту з ящика секретера. Навіть сама не знаю, як я змогла встояти й не піддатися спокусі, знову скористатися порталом. Окрім цього, Мирак поки що більше ніяк не нагадував про себе, а я точно знаю, що це він пише мені ночами та кличе назад у світ драконів. І, мабуть, зрозумівши, що це не подіє на мене, він змінив тактику.
Прокинувшись одного ранку, я побачила, що підлога у всій квартирі вкрита килимом з амітів - червоних квітів з яскраво бірюзовою серцевиною, тими самими, які зацвіли на галявині в горах, коли ми там були з Мираком. Дивним було також те, що аміти, якимось чином поросли прямо крізь паркет і не в'яли декілька днів поспіль, весь час, нагадуючи мені про те побачення. Я спочатку довго цьому дивувалася, не розуміючи, як вони тут з'явилися і яким чином примудряються не в'янути?
Відповідь на це питання я отримала вже сьогодні, коли прокинулася раніше звичайного і застала кольє Богині Шейни Раад на місці злочину: диво-ліана обробляє кожну маленьку червону квіточку, немов дбайливий садівник.
- Ти що тут робиш?! - гнівно звернулася я до нього.
Кольє, зрозумівши, що його помітили, завмерло не рухаючись. А, коли я скомандувала: «А ну, киш звідси!», сумно схиливши пелюстки, вирушило назад у ящик секретера.
Мене, звичайно, після цього мучила совість. Адже, з одного боку, якби не кольє Богині, то невідомо чим би все закінчилося. А з іншого боку, нічого вдиратися до мене у квартиру і сіяти тут квіти, намагаючись допомогти Мираку. Але одним намистом дракон не обмежився...
Сьогодні ж, під час робочого дня, до мене підійшов схвильований Олександр Петрович і повідомив, що в переговорній кімнаті на мене чекає потенційна клієнтка, яка хоче поспілкуватися саме зі мною. Поки ми з ним йшли коридором, він усе не замовкав:
- Вона чи іноземка, чи одружена з іноземцем, але говорить без акценту. Приголомшлива жінка! Я ще такої не зустрічав. Хоче організувати свято для племінниці.
Коли я зайшла до кабінету, то зрозуміла, чому мій начальник перебував у такому сум'ятті. Далеко не кожен чоловік здатний встояти перед магнетизмом цієї жінки. Навіть у сучасному одязі Емілія Ферейз виглядає не як усі, вона все одно ніби з іншого світу.
- Знайомся, Дар'є, це Емілія Арвід. – урочисто промовив Олександр Петрович.
Ага, значить Арвід. Я, звичайно, намагалася не подавати виду, що помітила зміну в її прізвищі, але від Емілії не вислизнула легка усмішка, що зворушила мої губи.
- Я залишу Вас наодинці? – улесливо заспівав мій керівник, звертаючись до Емілії.
- Буду дуже вдячна. – трохи нахиливши голову, відповіла вона.
І Олександр Петрович, мало не кланяючись, покинув переговорну.
- Ви справили на нього незабутнє враження. - ледве стримуючи посмішку вимовила я.
- Напевно. - відповіла Емілія, яка давно вже звикла до такої реакції на себе з боку чоловічої статі.
- Вітаю Вас із заміжжям!
- Дякую. - сказала Емілія і посміхнулася так, що якби Олександр Петрович був досі тут, то, напевно, зомлів би.
- Ну що ж, тепер перейдемо до справи. Скільки років вашій племінниці? - кажу я, вдаючи, що не розумію навіщо вона тут насправді.
- Їй двадцять три роки та вона мешкає у Східній провінції. - промовила Емілія, натякаючи на мене, адже під час спецоперації у світі відьом, я видавала себе за її племінницю.
- Гаразд, Еміліє, жарти убік. Навіщо Ви прийшли сюди? - вже серйозно питаю я.
- Дар'є, я розумію, що Ви ображені на керівництво СМР і маєте на це повне право. Але все не так однозначно, як видається на перший погляд. Повірте, відділ внутрішньої безпеки Служби міжпортальної розвідки, очолюваний Дернером, було створено непросто так. І за час його існування йому неодноразово вдавалося виловлювати зрадників, як серед магічних службовців, так і серед людських агентів. Але я тут не для того, щоб умовляти Вас повернутися на службу в СМР.
- Ви тут на прохання Мирака. - промовила я не як питання, а як переконання.
- Так, Ви маєте рацію, Дарино, я тут саме тому… - почала вона, але я її перебила.
- Якщо Ви вмовлятимете мене повернутися у світ драконів, то Ви даремно втрачаєте свій час! І навіть якщо сюди заявляться: Енталь Сейнн разом із Богинею Шейною Раад, чи Дернер Арвід з усією Північною зграєю, чи сам Вернер Арвід – я все одно не зміню свого рішення! - уперто сказала я.
Чомусь мої гнівні слова лише викликали теплу усмішку на обличчі відьми. І, побачивши моє спантеличене обличчя, вона вирішила це пояснити:
- Ви зараз нагадали мене в юності. Я також колись, як і Ви не хотіла йти проти своїх принципів. Але, зрештою, заплатила за це надто дорогою ціною - розлукою з Вернером на довгі роки. Тож не повторюйте моїх помилок, Дар'є. Це все, що я хотіла Вам сказати. Сподіваюся Ви прислухаєтесь до моїх слів.
Сказавши це, Емілія не прощаючись, залишила мене одну. Звичайно, що до кінця робочого дня про жодну роботу мови бути вже не могло. Я, раз у раз, подумки поверталася до нашої з нею розмови. По-перше, мені дуже цікаво, що ж у них тоді сталося з Вернером Арвідом, що їм довелося так надовго розлучитися? А по-друге, я поставила себе на її місце, адже в неї не було такої можливості, як у мене повернутися будь-якої хвилини назад у світ драконів. Вони з Вернером довгі роки могли лише листуватися і бачитися крадькома на термінових нарадах у Головній конторі СМР. Можливо, саме завдяки довгій розлуці, розбіжності, які були між ними колись, перестали для них обох щось означати стільки років потому? І вони, зрештою, змогли через них переступити. Але при цьому вони втратили стільки часу.
І я раптом задумалася, а чи хочу я цього для себе? Мої почуття до Мирака нікуди не зникли і я знаю, що вони назавжди залишаться зі мною. Чи зможу я жити з цими почуттями, не маючи можливості ними ділитися.
Роздумувала я над цим питанням дорогою до набережної річки, де сьогодні проходитиме репетиція освідчення. Один із клієнтів нашої агенції замовив у нас послугу: супровід пропозиції руки та серця. Артем (майбутній наречений) під час підготовки дуже скрупульозно підходив до кожної дрібниці. Ми довго з ним підбирали місце проведення церемонії. Зрештою, зійшлися з ним на тому, що ідеальним буде зробити пропозицію біля води. Він чекатиме наречену на іншому березі річки, куди її доставить човен. А поки наречена пливтиме назустріч своєму щастю, у човні для неї гратиме скрипаль.
Сьогодні ми якраз і повинні з Артемом провести репетицію освідчення. Човен прикрашений і готовий до відплиття, човняр уже навіть опустив весла у воду. Скрипаль теж налаштовує інструмент, сидячи в ньому. Артем допомагає мені застрибнути в човен, а я, розвернувшись у бік іншого берега, говорю:
- Це буде незрівнянно, Артеме! Ми на тому березі все підготуємо: арку, оздоблену квітами, столик для двох, шампанське. Марина буде в захваті...
Але повернувшись знову до Артема, я раптом бачу, що він так і залишився стояти на березі, а ми зі скрипалем та човнярем уже відпливли. При цьому Артем невинно так махає мені рукою ніби все так і було задумано. І головне, скрипаль починає в цей момент грати щось дуже романтичне: із того, що я сама ж підбирала. А я стою і не наважуюсь повернутись. Бо вже здогадуюсь, хто чекає на мене на іншому березі. Причому не просто здогадуюсь, а відчуваю кожною клітиною свого тіла, що там на мене чекає Мирак. Не маючи більше сил стримувати себе, я все-таки повернулася і побачила його...
Мирак стоїть босоніж на піску, а за його спиною арка, прикрашена квітами та ліхтариками, поруч накритий столик для двох – все саме так, як я щойно описувала Артему. У кульмінаційний момент музичного твору, коли скрипаль віртуозно витягнув душещипальні ноти зі свого інструменту, ми причалили до берега.
Мирак, не чекаючи поки човняр витягне човен на пісок, зайшов у воду і, взявши мене на руки, поніс у бік берега. Весь цей час я думала, що моє серце вискочить із грудей, причому від щастя. Побачивши його, я усвідомила, що більше не можу без нього.
Поставивши мене на пісок, Мирак став переді мною на одне коліно і промовив:
- Дарино, я прошу тебе стати моєю дружиною. Тільки моєю дружиною. Якщо ти не схочеш, можеш не ставати королевою драконів. Я правитиму в тому світі сам. А з тобою ми будемо жити у цьому світі звичайним людським життям.
Сказавши все це він замовк, чекаючи на мою відповідь. Лише блиск його аметистових очей видавав ступінь його напруженості в цей момент.
Я, звичайно, вдала, що задумалася. Все-таки хочеться трохи нерви йому полоскотати. І, витримавши театральну паузу, сказала:
- Я згодна, але за однієї умови…
- За якої? – мабуть, чекаючи від мене немислимих вимог, обережно спитав Мирак.
- Що я не буду все подальше подружнє життя сама організовувати спільне дозвілля, як наше з тобою перше побачення і твою пропозицію руки та серця.
Останні слова я говорила вже перебуваючи в міцних обіймах своєї істинної пари.