Глава 21

Наступного дня я прокинулася дуже рано і в чудовому настрої. Одразу вийшла на балкон, з якого відкривається шикарний вид на гори та сади, що примикають до них. Причому зараз ці сади пишно квітнуть: вся долина вкрита деревами, які чимось нагадують сакуру, що розпустилася. 
Крім того, вчора, коли я приїхала в замок у передзахідний час у мене склалося враження, що це сонце пофарбувало гори в ніжно-фіолетовий відтінок, але насправді це їхній природний колір. І зараз у мене таке враження, що я перебуваю у фіолетово-рожевому раю. Якийсь час мені вдалося спокійно насолодитися цим видовищем. Але, коли почали прокидатися інші мешканці замку і хтось із гостей побачив теж саме, що і я зі свого вікна – почалася якась плутанина. Всі вибігли на вулицю і почали наче діти радіти якомусь диву й водити хороводи навколо квітучих дерев.
За кілька хвилин мене сповістили, що Мирак хоче зі мною побачитися. Я поспіхом привела себе в порядок і пішла слідом за охороною. Привели мене чомусь на дах палацу і залишили там одну. Я підійшла до парапету і ще раз глянула на мальовничу долину. Простоявши так буквально кілька хвилин, я почула дивний звук, чимось схожий на шелест крил, але крил дуже великого птаха. 
І тут із-за однієї з веж палацу вилітає дракон! Справжнісінький дракон! І летить прямо в мій бік. Я стою, як заворожена, не можу відірвати погляду від цієї унікальної істоти. А ще підсвідомо я відчуваю, що це Мирак. Магічне створіння приземлилося на іншому кінці балкона й уважно розглядає мене.
- Не боїшся мене? – голос Мирака залунав у мене в голові.
– Ні. – ментально відповіла я.
- Боїшся літати?
- Не знаю, ніколи не пробувала.
Я й, справді, ніколи раніше ні на чому не літала: ні на дельтаплані, ні на літаку, ні на повітряній кулі, ні тим більше на драконі.
- Тим краще. Я буду першим, з ким ти це спробуєш, - сказав Мирак і вказав головою собі на спину. - Забирайся, тільки одягни он ту хутряну накидку. Нагорі й в тому місці, куди ми полетимо, буде прохолодно.
Я накинула собі на плечі сіру накидку, оторочену хутром, і підійшла до дракона. Не знаю чому, але я зовсім не відчуваю страху перед ним. Навіть навпаки, мене накриває хвиля ніжного трепету від Мирака в тілі дракона.
Я почала вибиратися на його спину і він акуратно підсадив мене носом. А потім скомандував:
- Тримайся за мої шипи. І не бійся, я плавно злітатиму.
Як тільки я сіла йому на спину та вхопилася за шип, що виступає, дракон піді мною застрибнув на парапет балкона, а потім, розправивши свої крила, злетів.
Поки ми набирали висоту - було трохи страшнувато, але коли Мирак вирівняв траєкторію польоту - я навіть не можу описати почуття, які при цьому відчувала. Помахи крил дракона настільки плавні, що складається враження, ніби мене хитає на хвилях.
Ми летіли порівняно недовго, а коли почали наближатися до місця призначення – я ще більше перейнялася ніжним почуттям до Мирака. Він не забув! Не забув про мою мрію. Під час нашого з ним танцю на корпоративі він запитав: «Яка в мене мрія?». І я розповіла йому, що бачила гори лише раз в своєму житті, коли виконувала спецзавдання у світі перевертнів. І мрію колись їх ще побачити. І ось зараз, коли ми підлітаємо до найвищої гірської вершини, вкритої білосніжним снігом – я почуваюся як ніколи щасливою!
Перед тим, як приземлиться, дракон випустив вниз вогняний стовп, розчистивши цим майданчик від снігу. Плавно приземлившись, Мирак допоміг спуститися на землю мені, а потім вирушив у бік величезної печери. Буквально за кілька хвилин він знову з'явився, але вже в людській подобі та з кошиком у руках.
- Привіт. – сказав Мирак, підійшовши дуже близько.
- Привіт. - відповіла я, глянувши прямо в його аметистові очі.
- Я тебе не злякав?
– Ні. Це було неймовірно! Ніколи не думала, що доведеться таке пережити.
- Радий що тобі сподобалося. Як і обіцяв: сьогодні я у повному твоєму розпорядженні. А, якщо ти даси свою згоду, то і на все життя…
Від цих слів мене кинуло в жар. Досі не віриться, що ми говоримо про такі речі серйозно!
- Ще ти сказав, що даси відповідь на всі мої запитання. Вже можна питати? - промовила я і, тим самим втікла від делікатної теми.
З огляду на багатозначну усмішку Мирака, він це помітив, але знаку не подав. Спочатку він розстелив покривало на землі, на якій, до речі, вже встигла пробитися зелена трава і, посадивши мене поруч із собою, промовив:
- Запитуй!
- Що за галас був сьогодні вранці у фіолетових садах? - поставила я питання на нейтральну тему.
– Вперше за довгі роки зацвіла «Ларакойла» – це вважається гарною ознакою. Раніше вона цвіла щороку, якраз під час Щорічного весняного балу, але вже понад п'ятдесят років ці сади не цвіли.
- Чому?
Перш ніж відповісти на це запитання Мирак надовго про щось задумався ніби пішов у себе. Я терпляче чекала, поки він заговорить, заздалегідь здогадуючись, що це стосується чогось особистого. І я не помилилася...
- Річ у тому, що ми дракони та природа нашого світу взаємопов'язані між собою. Дуже часто погода та пори року в провінціях безпосередньо залежать від душевного стану дракона, який в них править. Доки були живі  батьки, які були абсолютною істинною парою - Ларакойла цвіла щороку. Після їхньої смерті престол по праву успадкування перейшов до мого старшого брата Мірдана. Доти, доки його істинна пара була поруч з ним, сади теж цвіли. Але, коли він її відпустив - дерева в нашому саду перестали цвісти аж до сьогодні.
Мирак зупинив свою розповідь і знову задумався. А у мене на язиці вихором крутяться безліч запитань: Що означає абсолютна істинна пара? Що означає «він її відпустив»? І де, нарешті, брат Мирака? Але я не можу наважитися запитати їх – чекаю доки Мирак сам продовжить. І він відповів на ці запитання. Причому саме в тому порядку, в якому вони виникли в моїй голові.
- Істинні пари драконів відрізняються від істинних пар інших магічних істот. Бувають абсолютні істинні пари, як, наприклад, мої батьки – це коли і людина і звір приймає істинну пару. А бувають часткові істинні пари – це коли, тільки людина, чи тільки звір приймає істинну пару. Так ось, для Мірдана його істинна пара була абсолютною: він полюбив Кару, як чоловік та його дракон прийняв її драконицю. Але для Кари Мірдан був лише наполовину істинним: її дракониця теж прийняла його звіра, а ось, як жінка вона любила іншого. Мірдан знав про це, але все одно одружився з нею. Кара теж дала свою згоду на цей шлюб, але тільки з метою зв'язати себе сімейними відносинами із панівною династією драконів. Мірдан сподівався, що зможе змусити Кару полюбити себе, але цього не сталося. Їхній шлюб тривав недовго і був нещасливим. У результаті брат відпустив її, а сам зрікся престолу, розуміючи, що без істинної пари він не зможе гідно правити. Після цього він передав право на трон мені, а сам вирушив у наш далекий родовий замок і живе тепер там самітником.
Оце історія! Ця розповідь варта пера автора, що пише фентезійні романи. Я слухала Мирака затамувавши подих. І тепер навіть не знаю, що сказати.
- І ось, сьогодні, коли знову зацвіла Ларакойла – всі гості вирішили, що я, нарешті, зустрів свою істинну пару. І за ідеєю, мушу її, тобто тебе, представити на завтрашньому балі. Але по виразу твоїх очей я бачу, що ти ще не готова дати мені відповідь.
По виразу моїх очей? Невже вони щось виражають? Мені здається я зараз, взагалі, не здатна щось виражати, а особливо словесно. Тому сиджу тихенько відмовчуюсь.
- Ну що ж, не поспішатиму. До завтра ще є час... - заспокоїв мене Мирак і перевів розмову в інше річище. 
Взагалі, цей день ми провели чудово. Мирак мені багато розповів про свою сім'ю і свій світ. Ми так і просиділи цілий день на випаленій ним галявині серед засніжених гір. Що цікаво: мені зовсім не було холодно. Після того, як дракон Мирака обдав землю своїм вогнем, від неї виходило приємне тепло і навіть встигла прорости зелена трава. Слідом за травою з-під землі почали пробиватися червоні квіти, які чимось нагадують маки, тільки вони мають  яскраво-бірюзову серцевину і називаються Амітами. Одну таку квітку Мирак зірвав і заправив мені за вухо. Мені дуже не хотілося покидати це місце, але сонце вже почало повільно сідати за обрій і Мирак знову обернувшись в дракона, доставив мене в палац.
Вже прощаючись з ним на даху палацу, я сказала:
- Дякую за сьогоднішній день і за здійснену мрію.
- Будь ласка, я й надалі готовий виконувати будь-які твої мрії...
Знаю, що це прозвучало трохи банально, але нічого не можу з собою вдіяти, і останні півгодини, з того моменту, як я повернулася до своїх покоїв, з мого обличчя не сходить щаслива посмішка, як тільки згадаю про це.
На сьогодні жодних урочистих заходів не заплановано, тому я вирішила якомога раніше лягти спати. Хоча потім зрозуміла, що це було передчасним рішенням. Оскільки те, що творитися в замку, схоже на вечірку у студентському гуртожитку. Лише з поправкою на те, що багато хто з цих «студентів» має магічні здібності. Тому буквально кожні п'ять хвилин десь щось вибухає чи спалахує.
Я довго лежала, дивлячись у стелю, смикаючи кулон, подарований Мираком. І, звичайно, роздумувала над тим, що завтра належить дати йому відповідь. І наче все здається так просто: він – моя істинна пара, що тут думати? Але, якщо я погоджуся вийти за нього заміж – це кардинально змінить моє життя. Адже він не просто чоловік, він - дракон!
Не знаю, як довго я так пролежала в роздумах, але я навіть не помітила, як у замку стихло. Схоже «студентська вечірка», нарешті, закінчилася. І саме в цей момент за вікном почувся спів якогось птаха. 
Накинувши на плечі накидку, я вийшла на балкон. На парапеті сидить маленька строката пташка і тримає невеликий сувій у лапках. Причому вона точнісінько схожа на статуетку, яку я колись передавала Емілії Ферейз від Артона Гольдмінда. Коли я підійшла до птаха він не злякався і дав мені спокійно забрати сувій зі своїх лапок. Розкривши листа, я побачила таке послання:
«Бунтарко, мені терміново потрібна твоя допомога! Негайно йди за пернатою - вона приведе тебе до мене. А.Г.»
В принципі Артон Гольдмінд міг би й не писати свої ініціали. Я все одно здогадалася б, що це послання від нього, адже тільки він називає мене так.
Я, ні секунди не замислюючись, вирушила слідом за строкатою пташкою, яка, минаючи сади з Ларакойлою, вивела мене за межі замку. Далі ми попрямували до підніжжя однієї з гір, де виявився вхід до печери. Спочатку в тунелі було зовсім темно і я йшла навпомацки вздовж стін, прислухаючись до голосу пернатої, яка раптом заспівала. Пройшовши так метрів сто, я почала розрізняти слабке світло в глибині тунелю, яке виходило від запалених смолоскипів. Чим далі я просувалася, тим світла ставало все більше і, нарешті, я опинилась біля величезних двостулкових дверей. Я постукала в них, але відповіді не було. Почекавши ще трохи, я таки потягла ручку дверей на себе.
Двері відчинилися навстіж і я побачила, що всередині цієї гори розташований покинутий храм, стіни якого до стелі списані рунами. Секунду повагавшись, я таки зробила крок уперед. Раптом руни почали загорятися яскраво-фіолетовим світлом. Складалося враження, що я наступила на датчик і після цього руни почали поступово спалахувати, починаючи від підлоги й швидко піднімаючись до стелі. І, коли засвітився останній символ на самому верху, стався спалах, який засліпив мене на якийсь час.
Коли я, нарешті, змогла хоч щось бачити, то помітила у центрі величезної зали постать у чорному довгому плащі. Чоловік скинув капюшон зі своєї голови. Побачивши його обличчя, я здивовано промовила:
- Ви?!