Глава 13

- Давай швидше! - підганяв мене Олександр Петрович, поки ми з ним йшли до кабінету Карима Олександровича. 
А потім він хутко зник, залишивши мене в його приймальні.
Спочатку я пройшла через сканування гоноровитим поглядом референта комерційного директора. Хоча, правду кажучи, їй до секретаря Голови СМР ще зростати і зростати! А після цього мені було наказано пройти до кабінету керівника.
- Добрий день! Викликали, Кариме Олександровичу? - почала я з порога.
- Проходь, сідай... - прозвучало тихо і якось зловісно.
Зробила, що було наказано: вмостившись в одному з крісел, навпроти столу керівника, я сміливо подивилася йому у вічі. Карим Олександрович весь цей час теж не спускав з мене пронизливого погляду і чомусь нервово дихав.
- Ну що, Дар'є, як ти можеш пояснити побачене мною на весіллі цієї суботи?
- Ви про мій танець із Ігорем Соколенко? - вирішила я уточнити, про всяк випадок.
– Саме так!
- Кариме Олександровичу, мені здається, що у Вас склалася неправильна думка щодо цієї ситуації. Ігор запропонував потанцювати, коли весілля добігало кінця і наречена, на той час, мене вже відпустила.
- А що Соколенко взагалі робив на цьому заході?
Хотіла порадити поставити це питання безпосередньо Ігорю, але стрималася, а натомість відповіла:
- В принципі, це був вихідний день і він провів його так, як вважав за потрібне.
Схоже, моя прямолінійність збентежила комерційного директора. Він ненадовго задумався, а потім промовив:
- Отже, ти стверджуєш, що наш позаштатний IT-менеджер має багато вільного часу на вихідних? Це цілком можна виправити...
Цікаво як? Насамперед подумала я, а потім в мені прокинулася колективна солідарність. Злякавшись, що своїми необережними висловлюваннями можу нашкодити Ігорю, я дала задній хід.
- Я не стверджувала, а просто висловила свою думку.
- Я дуже ціную твою думку Даррр'є…
Останню фразу Карим Олександрович сказав пошепки мені на вухо. Для цього він підвівся за моєю спиною і поклав свої руки на стіл так, що я виявилася практично в його обіймах.
Я так розгубилася, що дихати не наважуюсь. Натомість Карим Олександрович, навпаки, дихає і робить це так, ніби намагається виявити на мені якийсь невловимий аромат. Причому він не приховує того, що насолоджується цим процесом.
Мене, звичайно, осяяла думка: «Може він перевертень?». Але, що тоді все це може означати? Для себе я вирішила так: якщо Карим Олександрович  перевертень – це не так страшно, значить він тут за якимось завданням від СМР. Але, якщо він людина – справа погана, тому що він явно виходить за межі ділових відносин.
- Я можу бути ще чимось Вам корисною? Чи можу вже йти? - нерішуче уточнила я.
- Можеш..., - сказав він і замовк.
Прозвучало це дуже неоднозначно! А головне незрозуміло, що він мав на увазі. Те, що я можу бути корисною чи те, що можу бути вільною? Зробивши глибокий вдих, я з надією повторила останнє запитання:
- Значить, я можу йти, Кариме Олександровичу?
- Можеш йти, Дар'є,- низьким пошептом, сказав він.
Рятуючись втечею з кабінету комерційного директора, зловила себе на думці, що ще ніколи мені не доводилося мріяти про те, щоб мій начальник виявився перевертнем!
Повернувшись на своє робоче місце, щосили намагалася вдавати, що нічого особливого в кабінеті високо керівництва не сталося. Не знаю наскільки мені це вдавалося, але принаймні ніхто не ліз до мене з розпитуваннями.
Та й взагалі, якось принишкли мої войовничі колеги. Це насторожує, може, щось задумали? Прикинувши, чим би таким вони могли мені насолити, зробила висновок, що найімовірніше їхня помста торкнеться роботи. Тому я непомітно скопіювала всі важливі файли собі на флешку. І хоч найближчим часом у мене лише один проєкт, але напрацювань щодо нього вже досить багато.
Річ у тому, що в нашому івент агентстві є традиція: новорічний корпоратив організовує той, хто останнім прийшов на фірму. Це свого роду іспит для новачка. Причому йому дається повна свобода дій: щоб він не вигадав, ніхто зі співробітників агентства не може відмовитись від участі у цьому заході. Заборона лише на нудистську тематику та надто екстремальні види розваг.
Я довго думала над тим, чим же здивувати колег? Тим більше, що до мене було вже практично все. І тут став у нагоді досвід моєї «нічної служби»: я вирішила організувати вечірку на фентезійно-магічну тематику. У момент, коли я переглядала на одному з сайтів костюми, що підходять для цього заходу, задзвонив телефон на моєму столі.
- Дарино, ти чим зараз займаєшся? - запитав мені дивне питання Олександр Петрович.
Знову ж таки, за традицією, що склалася тут, співробітнику, який займається підготовкою новорічного корпоративу, не доручають більше жодних інших завдань у цей період. І за ідеєю, мій начальник про це знає.
- Розробляю сценарій новорічного корпоративу. – відповіла я.
- Відклади це поки що убік. Надійшло спецзамовлення: клієнт хоче, щоб наша агенція організувала «Побачення твоєї мрії». – як на одному подиху випалив мій безпосередній начальник.
- Чиєї мрії?! - здивовано спитала я.
- Твоєї.
– А що за клієнт? - вирішила уточнити я, і так здогадуючись, хто це.
- Анонім, але він вніс пристойну суму передоплати! Так що, тобі буде десь розгулятися. – підбадьорливо промовив Олександр Петрович.
- «Побачення моєї мрії» кажете? - з нотками підступності, перепитала я.
- Так. - запідозривши щось недобре, все ж таки підтвердив керівник.
- Ну що ж, буде вашому анонімному клієнтові незабутнє побачення…
А про себе думаю: «Ну, Ігорю, готуйся!».
І, забувши про новорічний корпоратив, я розпочала організацію «Побачення своєї мрії». Яке, до речі, має відбутися вже завтра.
А наступного дня, прийшовши на роботу, я побачила, що мій робочий комп'ютер виявився залитий якоюсь рідиною. При цьому обличчя моїх колег були настільки безневинними, що ніхто не посмів би подумати, що це їхніх рук справа.
Я, звісно, ​​їм підіграла: охала і ахала, бідуючи про те, що тепер усе доведеться починати з нуля. А сама тим часом, використовуючи мобільний телефон, внесла деякі корективи до списку костюмів для корпоративу, які вчора встигла забронювати у прокатній фірмі. Як то кажуть: «Помста – це страва, яку треба подавати холодною».
Увечері того ж дня я вирушила на «Побачення своєї мрії». Поки добиралася до місця його проведення, тихенько посміхалася про себе, представляючи реакцію Ігоря на мій жарт.
У ресторані під назвою «Темна сторона», офіціантка з приладом нічного бачення на голові одразу провела мене в кабінку, яку я вчора зарезервувала. Також вона попередила, що джентльмен давно вже на мене там чекає. Опинившись у непроглядній темряві, я весело вимовила:
- Привіт! Сподіваюся, що ти не розчарований?
- Анітрохи. Навіть навпаки...
Почувши відповідь, я відчула, як у мене все здригнулося всередині. Цей низький голос з нотками, що гурчать, ніяк не може належати Ігорю…