Глава 11.1

Музика скінчилась, а ми так і стоїмо з Ігорем обійнявшись, і дивимося на Карима Олександровича, а він дивиться на нас.
- Давай, я все ж таки тебе додому підвезу? – обережно запитує Ігор.
– Ні! Ти обіцяв, що не заважатимеш мені.
- Гаразд. Але, якщо раптом будуть проблеми – одразу мені дзвони! Бувай. - каже він і залишає мене одну.
Цікаво, що таке високе керівництво тут робить? Звичайне весілля – це не предмет для контролю з боку комерційного директора. І потім, якщо він тут, то чому Олександра Петровича немає? Хоча ні, он він маячить за спиною Карима Олександровича. Причому схоже, що він сам шокований тим, що побачив тут високе керівництво. Вони перекинулися буквально парою фраз та комерційний директор залишив ресторан.
- Слухай, а що Карим Олександрович тут робив? – навіть не привітавшись, одразу вчинив допит мій безпосередній начальник.
- Поняття не маю. - знизавши плечима, відповіла я.
- Він із тобою не розмовляв?
– Ні.
- Ну добре. Як у тебе справи? Я повз проїжджав - вирішив глянути, як ти тут справляєшся.
- Все нормально, гості потихеньку розходяться. Наречена мене вже відпустила.
- Ну, молодець, молодець. Може, тебе підвезти?
- Ні, дякую! Я на таксі поїду. Мені потрібно ще дещо по дрібницях доробити. - відхрестилася я.
 Вистачить з мене на сьогодні уваги керівництва.
- Ну як знаєш. До понеділка. - попрощавшись, Олександр Петрович теж залишив ресторан.
І варто було задля цього приїжджати? Натомість тепер у понеділок мої дорогі колеги будуть в курсі, що новий «предмет їх обожнювання», у сенсі Карим Олександрович, був із перевіркою на заході, який я організовувала.
Я ще трохи поспілкувалась з адміністрацією ресторану, обговоривши успішне завершення урочистості та на таксі поїхала додому.
Поки засинала, перед очима все майорів грізний образ нового комерційного директора. Ігор має рацію – Карим Олександрович, справді, якось дивно на мене сьогодні дивився. Втім, як і раніше на нараді. Роздумуючи про це я, нарешті, заснула.
Серед ночі приємний звук води, що дзюрчить, поманив мене в коридор. У ящику секретера я виявила нову повістку.

                                                                                  «СМР»
                                                                                Повістка
Агенту Аметис негайно прибути до Головної контори СМР, скориставшись міжпортальним коридором – дзеркалом. 
Після прибуття:
1) нанести візит Артону Гольдмінду - Головному представнику світу гномів в СМР;
2) відвідати архів СМР – ознайомитися з теорією;
Форма одягу: чорна службова форма для міжпортального переміщення та виконання спецзадань.
Начальник відділу кадрів СМР      підпис       Е. Вейронокс

Одягнувши чорний оксамитовий костюм, я знову скористалася міжпортальним коридором – дзеркалом.
Опинившись у коридорі Головної контори, я одразу попрямувала у бік приймальні Голови Служби міжпортальної розвідки, де мене зустріла його чарівний секретар Нейя.
- Вітаю! Мені потрібно потрапити до Вернера Арвіда. - озвучила я з порога.
- По якому питанню?
- По особистому. –  відповіла я. 
Тим більше, що моє питання справді особисте і стосується особисто його - Вернера Арвіда.
- По особистим питанням Голова СМР приймає лише в ніч повного місяця. А сьогодні фаза молодика. - повчально повідомила мені еліфійка.
- Мені буквально на хвилину, я не заберу багато часу.
Нейя, витримавши театральну паузу, все ж таки зателефонувала по селектору.
- Вернере, до Вас агент Аметис.
- Нехай зайде... - почулося у відповідь.
Отримавши від еліфійки схвальний кивок, я попрямувала до кабінету головного розвідника.
- Дозвольте? - попередно постукавши, запитала я.
– Прошу...
- Вітаю!
- Доброї ночі Вам, - відповів він і додав. - Добре, що Ви зайшли, Аметис! Я саме хотів викликати Вас, щоб оголосити подяку за успішно проведені спецоперації.
- Служу на користь Служби міжпортальної розвідки! - промовила я фразу, яку раніше вичитала в Посібнику для агентів-початківців СМР.
- Так тримати, агенте Аметис! - потискуючи мені руку, сказав Вернер Арвід і спитав. - Що привело Вас до мене?
- Куратор філії у світі відьом просила Вам передати ось це... - дістаючи з кишені піджака лист Емілії, вимовила я.
Потрібно віддати належне Голові Служби міжпортальної розвідки - витримка в нього що треба! Прийнявши з моїх рук послання, він ніяк не змінився на обличчі, у нього не здригнувся жоден м'яз. Але очі його все ж таки видали. У погляді, що ковзав по написаних рядках, читалося трепетне захоплення і передчуття. Але це тривало не більше кількох секунд. Потім Вернер Арвід, впоравшись з почуттями, що нахлинули, спокійно сказав:
- Дякую! Я давно чекаю на цей звіт.
Звичайно звіт.  Я так і подумала – майнуло в мене в голові, а вголос промовила:
- Дозвольте йти?
- Ідіть.
Закінчивши з цією справою, я попрямувала до кабінету Артона Гольдмінда. І хоч я відчуваю до нього глибоку симпатію, сьогодні мені не хочеться до нього йти. Тому що, побачивши реакцію Вернера на лист Емілії зрозуміла, що «Ворчуну» тут ловити вже нічого. А просвітлювати його з цього приводу зовсім не хочеться, але й залишати в невіданні буде негарно з мого боку.
Потоптавшись кілька хвилин біля дверей його кабінету, я все ж таки ризикнула увійти.
- Це ти, бунтарко. Проходь, проходь…
- Я, прийшла по повістці. Знову кров у мене брати будете? - вирішила я відразу почати з робочих питань.
- Ні, кров твоя більше не потрібна. Все, що мені було потрібно, я дізнався.
-  А що тоді?
- Хотів спитати: ти виконала моє прохання? Передала птаха Емілії?
- Звичайно. Вона просила подякувати Вам за подарунок.
- І більше нічого?
Я заперечливо похитала головою і нерішуче вимовила:
- Артоне, мені здається, що її серце вже зайняте.
Після моїх слів «Ворчун», гірко посміхнувшись, сказав:
- Я знаю це. Чи ти вважаєш мене настільки наївним?
– Ні. Але я думаю, що там все серйозно.
- Чим серйозніша проблема, тим приємніша нагорода за її вирішення.
Ну що ж, йому видніше. Моя справа попередити.
- Ти, до речі, молодець! Тепер у нашому арсеналі є агатове кільце заклинань. Ще трохи і ми у цілі! Але часу до щорічного весняного балу на честь укладання перемир'я залишилося не так багато, а нам потрібно ще два магічні артефакти роздобути.
– А чому саме до весняного балу? - вирішила уточнити я.
- Тому що фінальну частину експерименту, вже з усіма артефактами разом, потрібно буде провести у світі драконів. А туди ми зможемо потрапити лише у День укладання перемир'я міжпортальним поїздом. – пояснив Ворчун.
– Ми? Тобто я теж поїду туди?
- Звісно ж! Як же без тебе? Чи співробітники контори тобі вже навіяли, що, якщо зв'яжешся зі мною то тобі вже не світить побачити світ драконів? – з сарказмом спитав Артон.
Скаржитись якось не хочеться, але невтішні коментарі про світ гномів і «Ворчуна», зокрема, мені не раз доводилося тут чути. Але зараз це все пішло на другий план. Я так зраділа перспективі побачити світ драконів – просто не описати словами!
- Можеш нічого не говорити, я й так знаю, що багато хто тут з мене сміється, - сказав Артон і додав. - Багато вони самі вміють? Сидять тут по кабінетах і хизуються, що вони важливі магічні персони. Гаразд, Бунтарко, йди до архіву  вчити теорію.
Попрощавшись з «Ворчуном», я попрямувала в архів. Де, як зазвичай, натрапила на захоплено читаючого архіваріуса.
– Ти у нас хто? - поставила традиційне питання рудоволоса відьма. 
Хоча видно, що вона мене явно впізнала.
- Агент Аметис. – відповіла я.
- Аметис, Аметис... Пригадую, - примруживши очі, сказала відьма і додала. - Та, що поцупила кільце у лорда Тамієра! Чули, чули.
Могло бути й гірше – подумала я. Зізнатись чесно, я готувалася почути щось на кшталт: «Це та, яка впала на балу у лорда Тамієра», або «Це та, що ледве будинок лорду не спалила, а потім ще й добряче його вмила». Але на мій подив в інтонації архіваріуса прослизнули шанобливі нотки. Нічого собі! Зростаю!
- Я прийшла ознайомитись із теорією. – сказала я.
 - Стривай, я зараз..., - сказала архіваріус і зникла за стелажами.
- Ось тримай: «Вовки та інші перевертні», «Анатомія і фізіологія оберту», «Біографії Великих перевертнів» і таке інше.
Багато чого з того, що я дізналася з цих книг, перегукується з раніше прочитаним мною у фентезійно-пригодницьких романах: про різновиди перевертнів, їхні інстинкти, про справжні пари тощо.
Але з підручника «Біографії Великих перевертнів» я дещо нове довідалась. Виявляється Вернер Арвід – перевертень, вовк із Північної зграї, що живе високо в горах. Ще у нього є старший брат близнюк – Дернер Арвід, який являється альфою Північної зграї та за сумісництвом начальником відділу внутрішньої безпеки Служби міжпортальної розвідки.
Дивно, що я раніше не запитувала себе: «А якою магічною істотою являється сам Голова СМР?». Виявляється він вовк. І, в принципі, це логічно, що саме перевертня зробили головним розвідником. Хто, як не хижак, зможе відчути, а головне вистежити ворога? І хто, як не перевертень, зможе знайти зрадника серед своїх? Саме тому брат Вернера й очолює відділ внутрішньої безпеки, що теж логічно.
Після того, як я перестала вивчати теорію, відстебнула брошку-камею і прокинулася вдома.