Глава 6.2

Оце так поворот…

Я поглянула на «Пончи»: той, почувши слова Шарала, злякано дивлячись на мене, почав різко мотати головою з боку в бік, даючи зрозуміти, щоб я не погоджувалася на його умови.

- Несподівано… - відповіла я його словами, щоб трохи потягнути час і щось придумати.

- Чому ж несподівано? Тут за сімдесят п'ять років і не таке програвали. – кепкуючи, вимовляє гном.

- А Ви, значить, упевнені, що я обов'язково її програю? - з викликом запитала я.

На це Шарал нічого не відповів, але вираз його обличчя був промовистішим за будь-які слова.

- Навіщо вам ця марна прикраса? – питаю я.

- Хочу залишити щось собі на згадку про гномесу, яка змогла першою після мене дійти до фіналу олімпіади. А ця брошка належить особисто тобі на відміну від інших запропонованих предметів.

Це ж треба, яким сентиментальним виявляється цей «непереможний переможець».

- Добре, я згодна!

Хай гноми не думають, що тільки вони азартні! Безглуздо зараз відмовлятись від поєдинку, коли вже стільки пройдено. Та ще в голові постійно звучить голос, тієї ж подруги Марини, яка постійно на тренуваннях мене підганяла: «Давай, Дар’є! Спортсмени ніколи не здаються і не сходять з дистанції».

- Чудово. Про приз ми домовилися, залишилося вибрати вид змагання... - замислившись, сказав Шарал.

Як мені пояснював «Пончи», за правилами Олімпіади вид змагання в останньому турнірі обирає попередній переможець. Причому він може вибрати будь-яку гру з тих, що існують у світі гномів.

Шарал кілька миттєвостей постояв, про щось роздумуючи, а потім, підійшовши до здобутих мною трофеїв, взяв кухоль, що самозаповнюється елем і сказав:

- Гратимемо в «Хто кого переп'є».

Я так розумію, що у світі гномів ця гра проводиться так само, як у людей? Мій здогад підтвердився, коли я глянула на агента «Пончи» - в цей момент він був близький до стану непритомності.

- Чи ти вже передумала? - з іронією уточнює в мене Шарал.

Ну, ні, не на ту натрапив! Заодно перевірю теорію Артона Гольдмінда про моє агентурне ім'я. Адже він говорив, що «Аметист» - це той, що не піддається дії міцних або отруєних напоїв. Тим більше, з першим варіантом еліксиру дійсності це спрацювало. Може, й зараз пощастить? У крайньому випадку – це буде моє перше та останнє спецзавдання як агента Служби міжпортальної розвідки. Звичайно, буде шкода, якщо все закінчиться так швидко.

- Ні, не передумала! - з викликом відповіла я.

- Тільки ми гратимемо в цю гру на брудершафт…

Що?! Який ще брудершафт? Тобто значення слів: хандра, меланхолія та песимізм - гноми не знають, а що таке брудершафт вони в курсі? Це ж наче німецьке слово, звідки воно взялося в їхньому лексиконі?

- Ви, що правила на ходу вигадуєте? - з підозрою запитала я.

Тут у нашу розмову вклинився пухкий гном-суддя:

- Ні ні! Така гра справді існує. Кілька років тому під час інших змагань, цю гру запропонував приїжджий гном із далекої провінції. Щоправда, він тоді сам у ній і програв, випивши лише один кухоль елю. Але з того часу в цю гру тут часто грають.

Ну, тепер все зрозуміло! Я, здається, здогадуюсь про якого «приїжджого гнома» йдеться. Швидше за все, це був той самий агент СМР, який завалив спецоперацію, про якого мені розповідав «Пончи».

- Ну що ти готова? - запитує мене Шарал.

Ех... Була не була...

- Готова!

Для нас звільнили маленький стіл. У центрі якого поставили два кухлі: звичайний і той самий, який сам наповнюється елем. Ми сіли з Шаралом навпроти один одного. Він спочатку довго і пильно мене розглядав, а потім різко перевернув диво-кружу. Вона миттєво наповнилася елем і Шарал перелив його в порожній кухоль. Після чого знову поставив перший кухоль на стіл і дочекався, поки він знову наповниться.

- Почнемо? - промовив гном, піднявши кухоль зі столу.

Я у відповідь зробила те саме. Після цього ми нахилилися над столом і переплели руки в районі ліктів, водночас схрестивши наші погляди. Складалося враження, що змагання вже розпочалося. Але пити ель ми все ж таки почали після сигналу, який дав суддя.

Перші кілька ковтків я навіть не розкуштувала, який смак цього напою. Здолавши половину вмісту кухля, я зрозуміла, що смак у елю чимось нагадує пиво, причому безалкогольне – п'ється легко, немов квас. У чому каверза?

Закінчили пити ми з Шаралом майже одночасно. Враховуючи, що пили ми на брудершафт, наприкінці був поцілунок. Він був невагомим, таким самим, як напій, що передував поцілунку.

У чому суть каверзи я зрозуміла, пригубивши другий кухоль: напій виявився явно міцнішим. Але, що цікаво, від цього він став ще смачнішим. Після того, як ми з Шаралом випили нову порцію елю, послідував поцілунок: за міцністю відповідний щойно випитому.

Так з кожною порцією елю я відчувала, як градус алкоголю в ньому зростає. Напій ставав обпікаючим і неймовірно смачним. Нічого подібного я у своєму житті ще не куштувала.