глава 5

Ми летіли додому.

З Чикаго.

Ніч.

Десь над Атлантикою.

Ешелон — триста з чимось.

Я думав про Іру.

Про те, що ми їй скажемо.

Не що саме я бачив.

А як?

Спочатку — легка турбулентність.

Потім трохи сильніше.

Радар був чистий.

Таке буває.

Струменеві течії зміщуються.

Але це було інакше.

Літак почало кидати — серйозно.

Автопілот довелося вимкнути.

Ручне управління.

Крен.

Занадто великий.

І раптом — швидкість почала падати.

Кут атаки той самий.

Конфігурація та сама.

Тяга — злітна.

А швидкість усе одно падає.

Потім пішла висота.

Швидко.

Стрілка висотоміра закрутилася, як у кіно.

Вниз.

Сильний удар.

Літак здригнувся — і миттєво все пішло в інший бік.

Швидкість росте.

Занадто швидко.

Контроль.

Швидкість.

Положення.

Більше нічого не існувало.

Нарешті вдалося стабілізувати.

Швидкість під контролем.

І тільки потім — повільно — почали відновлювати висоту.

Ми втратили близько трьох тисяч метрів.

Не знаю, скільки це тривало.

У такі моменти час не рухається нормально.

Немає послідовності — лише уривки.

Коли все закінчилося, я раптом зрозумів дивну річ:

Моя рука досі тримала важелі тяги.

Затиснута.

Наче вже не моя.

Довелося прикласти зусилля ,щоб її відтягнути.

І тільки тоді повернулися думки.

Іра.

Марк.

Що сказати.

Чи  нічого не казати?

Вдома ми вирішили не втручатися.

Я розповів дружині все, як було.

Ми погодилися — це не наше рішення.

Вона зустріла Іру через кілька днів.

Те саме місце. Та сама ковзанка. Діти на льоду, батьки вздовж борту — звичний шум і метушня.

Потім дружина сказала, що Іра виглядала… інакше.

Спокійна.

Навіть трохи щаслива.

І від цього ставало тільки складніше.

— Ну що? — одразу спитала вона. — Він з ним говорив? У Чикаго?

— Говорив, — відповіла дружина.

— І як він?

Просте питання.

Непроста відповідь.

— Він… енергійний, — сказала вона.

Іра усміхнулася.

— Я знаю. Він багато говорить.

Пауза.

Дружина потім сказала, що могла б сказати все одразу.

Прямо.

Чітко.

Але щось її зупинило.

Можливо, те, як Іра дивилася.

Можливо, те, що в її голові вже все було вирішено.

Польща. Два місяці. Нове життя.

— Ти сама все побачиш, — сказала вона замість цього. — Так буде краще.

— Щось не так? — тихо спитала Іра.

— Ні, — після паузи відповіла дружина. — Нічого такого, чого ти сама не зрозумієш.

Іра ще трохи подивилася на неї.

Потім кивнула.

— Добре.

На цьому все закінчилося.

Пізніше я почув, що поїздка до Польщі так і не відбулася.

Без подробиць.

Просто… не відбулася.