глава 3

Зима.

У Борисполі було десь мінус десять. Ми готувалися до рейсу в Чикаго.

Маршрут передбачав дозаправку в Шенноні. Але головне — у Шенноні була зміна екіпажу. Ми прилітали, передавали літак і йшли на відпочинок на три-чотири дні перед наступним рейсом до Чикаго.

На той час це здавалося маленьким дивом.

Я не одразу оцінив роботу на Іл-62. Це був не просто далекомагістральний літак — він взагалі  не літав у межах пострадянського простору, де тоді всюди відчувалася бідність і занепад. Зате він з’єднував тебе з зовсім іншим світом.

Ірландія була одним із таких відкриттів.

Географічно вона розташована північніше за Україну. Тож коли я вперше летів туди взимку, очікував ще більшого холоду. Але коли ми почали знижуватися  крізь хмари і, десь на висоті півтори тисячі метрів раптом вийшли з них — і я на секунду подумав, що в мене галюцинації.

Усе внизу було зелене.

Зелене. Посеред зими.

А коли ми після посадки котилися руліжкою, я побачив корів, які спокійно паслися на полях.

Пізніше я дізнався: Гольфстрім. Узимку він працює як опалення, а влітку — як охолодження.

В Ірландії нас поселили неподалік аеропорту, у комплексі невеликих котеджів, розташованих навколо тенісних кортів.

Пілоти й бортпровідники жили в окремих будинках. У кожного була своя кімната і велика спільна кухня, повністю укомплектована всім, що тільки може знадобитися.

У нас швидко з’явилася традиція.

Після заселення — одразу в паб.

Паби були всюди. І, чесно кажучи, кращого пива я ніде у світі не пив.

Тільки в пабах Ірландії.

Якось я спробував купити пляшкове пиво в магазині, щоб привезти додому. У результаті просто вилив його в раковину.

Не те.

(Бо , на зворотньому рейсі ми летіли без посадки  в Шеноні— закупитися нормально  свіжим не було можливості.)

У кожен котедж доставляли свіжі продукти прямо під двері. Ми готували самі.

І якщо згадати наш досвід польотів у пострадянській системі — де іноді доводилося “готувати” за допомогою банок і кип’ятильників — то кухня в Шенноні могла спокійно конкурувати з непоганим рестораном.

Вдома зазвичай готує дружина — і робить це дуже добре. Вона справжній майстер кухні.

Але іноді каже:

— Може, ти щось приготуєш?

І я готую. Із задоволенням. Особливо добре виходять м’ясні страви.

В адміністративній будівлі ми відкрили для себе ще одну нову річ — снукер.

І от так, непомітно, кілька днів проходили в якомусь тихому, несподіваному комфорті.

Потім ми перетнули Атлантику нашим звичним маршрутом і приземлилися в аеропорту О’Хара в Чикаго.

Зупинилися в готелі Oxford House, неподалік тих круглих хмарочосів, які часто показують у фільмах.

Поки наш радист — офіційний зв’язківець екіпажу — оформляв нас на рецепції, я помітив у холі телефон-автомат.

Вирішив подзвонити Марку.

Тоді в США місцеві дзвінки з автоматів зазвичай коштували двадцять п’ять центів. Я набрав номер.

Автомат відповів:

— Deposit fifty cents.

«Мабуть, далеко», — подумав я і кинув ще монету.

Пішов виклик.

— Hello?

Це був Марк.

Я пояснив, що прилетів.

— What hotel? — спитав він.

— Oxford House.

— What?

— Oxford House.

Пауза.

Я повторив ще раз.

І раптом:

— Ohhh… Аакфод   House!

— Ну, нехай буде Aaksford, — сказав я.

Ми домовилися зустрітися наступного дня о десятій ранку.

— You wait. I show you Chicago, — сказав він.

Це був не перший мій раз у цьому місті. Я вже чимало встиг побачити.

Але з місцевим — завжди цікавіше.