Chapter 40

Два місяці по-тому:

- Леджер, ти не бачив мої туфлі? - Саші у паніці бігає по віллі, яку ми орендували спеціально до нашого весілля. За два місяці спільного проживання я вже зрозумів, як вона метушиться, коли спішить, що не вміє готувати сніданки і засинає, як-тільки її голова торкається подушки. 

- Які, кохана?

- Боже, ну які? Ті, що я купляла на весілля! - у душі не розумію, що за туфлі і як вони виглядають, але поглянувши на те, що Саша мало не плаче, піднімаюсь і допомагаю шукати. 

- Нарешті! - кричить Саша із кутка кімнати, - ми вже запізнюємось!

Виходимо із будиночку, а я милуюсь своєю нареченою, легка біла сукня, мінімум макіяжу і накручене волосся. 

- Саш, не жалієш, що ми тут тільки двоє? 

- Та ні, - відмахується дівчина, - все нормально. 

- Ну тоді пробач за це, - хитаю головою у бік, звідки вже прямує зграя - наші родичі. Батько та мати Саші, тітка та її сестри, мій батько. 

- Боже, Вільям, - видихає Саша, - ти це серйозно? 

- Вони тут тільки на два дні, тому якщо ти хотіла самотності, у нас буде шанс. 

- Я так тебе кохаю! - вигукує дівчина, цілуючи. 

А потім ми губимось у гамі звуків, радості наших батьків, бурчання батька Саші. 

- Як долетіли? - запитую у тестя. 

- Подивився би я на тебе, якби ти балакучку Наталки мав слухати стільки часу.  

Всіх запрошують до арки, де відбуватиметься церемонія. Чи хвилююсь я? Зовсім ні. Напевне сьогодні той день, коли я більш ніж упевнений у своєму рішенні. Я дивлюсь на неї з упевненістю, що саме вона моє майбутнє, вона мати наших дітей і моє вічне кохання. Згадую нашу першу зустріч, як нагрубіянив їй у ресторані, як відвіз у лікарню, перший поцілунок. Ніколи не вірив у кохання з першого погляду, але, вочевидь, Саша стала тим самим винятком.

- Чи готові ви Вільям Леджер одружитися із Олександрою Шевченко? - тисячу разів так.
 

Рік по-тому:

- Які плани на сьогодні, кошеня? - підходжу до Саші, яка крутиться у дзеркалі. 

- Сумувати за тобою, - із печаллю у голосі промовляє моя дружина. 

- Приїду з роботи і будемо вас годувати чимось смачненьким, - усміхаюсь, поставивши руки на вже випуклий живіт. - Якщо кудись хочеш їхати, то викличи таксі, сама за руль не сідай. Якщо щось турбує - відразу дзвони мені. 

- Добре, - усміхається Саша, поставивши руки поверх моїх.

Опускаюсь на коліна і цілую її живіт, отримавши по носі ніжкою від сина. 

По-дорозі на роботу відповідає на дзвінки, приїхавши, роздаю каманди і зачиняюсь у кабінеті. Проте затриматись довго не вдається, бо телефон дзвонить і я бачу кошеня на екрані. 

- Вільяме! - чую переляканий голос дружини, і одразу підхоплююсь із крісла, - Вільям, я народжую! - далі я не чую нічого, на автоматі вилітаю та сідаю до авто, Сашу зустрічаю вже у лікарні, очі дійсно, як у переляканого кошеня. 

- Ти як?

- Не найкраще, - видихає Саша, стогнучи від болю. Опускаюсь перед нею і цілую змучене обличчя, погладжуючи по руці. - Мені страшно. 

- Поглянь на мене, - підіймаю її підборіддя, - я обіцяю, що все буде добре, ти чуєш мене? - дівчина хитає головою, черговий раз повторюючи вказівки медсестри. Потім все відбувається надзвичайно сумбурно, і я б віддав будь-що тільки аби не бачити мук дружини, але вона наче забуває все, коли нашого сина кладуть їй на груди. Непомітно змахую сльозу з обличчя і сідаю поруч, цілуючи її зрошене чоло. 

У момент коли сина дають мені на руки я відразу розумію термін батьківська любов. Просто щось неймовірне, відчуваєш, що любиш, тільки тому, що він поруч, тому що малюк смішно кривить губи і розплющує очі, потягуючись. 

Історія Макса - сина Саші та Вільяма 

https://booknet.ua/book/ukranska-storya-kohannya-b426627