Chapter 33

Наступні дні я просто сходжу з розуму, від дзвінків у двері із доставками квітів, подарунків та іграшок, у результаті до кінця тижня я вже просто не маю куди ставити все. Вільям не полишає змоги поговорити, тому щоранку проводжає мене до лікарні. Я відверто дратуюсь, бо його увага відволікає мене від буденних справ. Батько поправляється і вже починає погрожувати лікарям, закрити їх контору якщо вони його не випишуть, а ще фиркає кожен раз, коли медсестра нагадує йому, що стейк їсти не можна. 

Ось і сьогодні я йду до лікарні разом із Вільямом, який всякими силами намагається покращити мій настрій, але тільки дратує мене ще більше.

- Ресторан, кіно, відпочинок, - перераховує хлопець, - обирай будь що. 

- Припини відправляти мені подарунки, у хаті стати нема де. 

- Зрозумів, а щодо зустрічі?

- Слухай, відчепись від мене, Леджер, не збираюсь я з тобою зустрічатися, ні сьогодні, ні завтра, - розпалююсь. 

- Ти ж розумієш, що я не відстану. 

- Ну тоді ти марно витрачаєш час, - пришвидшую крок, - і взагалі, у мене все тільки почало налагоджуватись, навіщо ти приїхав?

- Бо у мене, бляха, нічого не налагоджується, - вигукує хлопець, - скільки ще разів мені повторити, що у мене з нею нічого не було?! 

- Мені байдуже!

- Молоді люди, - суворо гукає бабця із лавочки, - ви взагалі-то на території лікарні! Вільям тільки на неї дивиться, нічого не зрозумівши. А я користуюсь моментом йду. 

Батька зустрічаю у палаті, він продовжує скаржитись комусь по телефону, але бачу, що стоїть біля вікна, виходить всю ситуацію бачив на власні очі, у підтвердження цього чую запитання: 

- Що за хлопець біля тебе терся? - голос більше сповнений іронії, аніж батьківського хвилювання. 

- Тату, хоч ти мене залиш у спокої. 

- Саня, ти з теми не з’їжджай, - розвертається, - ти ще добре не приїхала зі своєї Америки, як вже тут кавалерів шукаєш. 

- Я нікого не шукаю! - зриваюсь. 

- Он як почервоніла, він тобі подобається чи що?

- Слухай, тату, тебе ще довго тут триматимуть? Бо мені здається лікарняні стіни на тебе погано впливають. 

- А тут ти права, погано не те слово, на фірмі кіпіш, нічого бовдури без мене зробити не можуть! Тут теж ходять як неприкаяні, казав їм раз десять, що плачу всім лише аби відпустили, ні, вам не можна, - кривиться тато. - Давай, клич їх аби дали мені укол знову і досить того, у мене дім пустує. 

Я зітхаю, розумію, що забагато всього одночасно на мене навалилося. А ще мене ніяк не покидає думка, що Вільям каже правду, хоча я усіма силами намагаюсь відштовхнути почуття, але тільки при думці про юнака моє серце безжалісно ниє. 

Батькові роблять останні процедури і кажуть, що він може їхати додому, після цих слів ще йде купа рекомендацій, але тато вже не слухає, тільки командує які речі йому покласти до сумки, а я все збираю, майже не слухаючи, думками десь зовсім далеко від реальності. 

Виходимо з лікарні, Леджер тут як тут, у мені спалахує гнів, бо ще бракувало йому знайомства із татом. 

- Саш, - гукає і підходить до мене, - почекай, Саш, будь ласка. 

- Йди, прошу тебе, - говорю одночасно зі злістю та благанням, - зараз не час. 

- Давай я допоможу тобі із сумками.

- Опа, - чую голос позаду і закочую очі, - Сань, шо це за кавалер тут у нас. 

- Саш, це хто? - запитує Вільям. 

- О на, він ще й української не розуміє, - іронічно каже батько, - чуєш, принц заморський, ти б допоміг дамі, вона пакети он несе, а ти стоїш у порожні. - Вільям стоїть і кліпає очима, нічого не розуміючи, а я починаю просто істерично сміятись із тупої ситуації. 

- Сумки візьми у неї, - вимовляє батько англійською, - до машини віднеси. - Хлопець відразу забирає багаж у мене з рук і прямує за батьком до машини, де його вже чекає водій. 

- Всьому вчити треба, - фиркає тато, - ти ж джентльмен заморський, у вас там не прийнято допомагати дамам? - але Леджер продовжує таращитись на нього, не розуміючи і слова українською. 

- Що він хоче? - з надією питає хлопець. 

- Аби ти від мене відчепився! - кричу і йду з парковки.

- О яка, - чую батька, - від матері характер взяла!