Chapter 30

З літака не повертаю навіть додому, а відразу їду у лікарню, залишаючи багаж матері, яка сказала, що не готова теплу ванну проміняти на зустріч із колишнім. Доїжджаю до лікарні і ще хвилинку залишаюсь у таксі, налаштовуючись на зустріч з батьком. Батько лежить, на диво, бадьорий. Гортає щось у телефоні. Побачивши мене, намагається не усміхатися. 

- Що, проміняв заморський принц твою матір на міську принцесу? - надмінно усміхається тато. Навіть будучи під загрозою смерті Володимир Шевченко залищається у своєму репертуарі. 

- І тобі привіт, тату, - ставлю на тумбу пакет з продуктами. - Мама до тебе заїде пізніше.

- Навіщо мені ця коза тут, стрибає від чоловіка до чоловіка. Сорок років жінці, вже би мала мозок мати, знайти когось тай всістися, - хмикає. 

- Не хочеш допомогти їй із цим? - запитую.

- Я б краще вмер тут, - кривиться батько, - ніж ще раз торкнуся твоєї мамаші. - Вони одне одного не переносять вже від давно. Намагаюсь не продовжувати той діалог, бо сесу у ньому немає жодного, тому переводжу тему. 

- Як ти?

- А що їм говорити? Все повернулося і я однією ногою у могилі. - Від його слів у грудях неприємно стискається, тому я стискаю долоні у кулаки, намагаючись не показувати свого страху за батька. 

- Будеш ти жити, тату, - стараюсь підбадьорити, - такі як ти швидко не помирають. 

- Аякже, Саня, я ще тут не всіх дістав, аби збиратись на той світ. Тим паче, намісника у мене немає, помру, то всю фірму на тебе залишати, а це точно не варіант, все що надбав за життя - коту під хвіст. 

- Дякую, - відповідаю сарказмом, - ти живи, живи, бо я не збираюсь твоїм бізнесом займатися. 

- Повір мені, жінку я в останню чергу я допущу до своєї справи, навіть незважаючи на те, що ти моя донька. Але так як іншого варіанту немає, то треба буде щось із тим робити. Он твоя мама мені і тут напартачила, - каже батько, натякаючи, що замість сина з’явилася я. 

- Ну от як встанеш звідси, то рекомендую тобі розпочати пошуки іншого намісника, бо я у твою фірму не суну носа. До ста ще цілу футбольну команду зможеш зробити. - Мій голос зрадницьки ламається. 

- Досить нити і говорити сарказмом. Ти ж моя донька!

- От саме через те, що я твоя донька, то ще знаходжуся тут і слухаю всі твої докори. - Відчуваю, що ось-ось розплачуся, тому бажаю чоловікові гарного дня і покида. палату. А опинившись у коридорі, сповзаю по стіні і голосно схлипую. Сама не розуміючи чому. 

З батьком у мене не було теплих стосунків від слова ніколи, так, він допомагав мені, коли я того потребувала, але не більше. Жодних квітів, теплих слів, іноді він нагадував мені робота, і я люблю його по-своєму, але іноді накриває. 

Наступні дні нагадують День Сурка, я мотаюсь до лікарні і назад додому, стан батька погіршується з кожним днем. І я молюсь найперше аби він одужав, а також аби його не отруїла, якась із медсестер, бо після його вибриків і слів, я б точно щось подібне утнула. 

Мама у той же час не дуже перевідувалась своїм колишнім, надавши перевагу знайомствам із чоловіками та походам на побачення. Аргументуючи все тим, що вона молода жінка і не збирається у могилу разом за батьком. Я ж злилась, що жінка так запросто готова поховати батька, навіть не дочекавшись результатів операції. А ще заходжу на сторінку до Леджера, але там як завжди пусто, думки про нього мене ніяк не покидають скільки б я не намагалась абстрагуватися.