Chapter 29

Вільям 

На роботі, як завжди, завал. Кожному щось від мене потрібно, і якщо зазвичай я ставлюсь до цього з розумінням, то сьогодні точно не той день. Я відмахуюсь від кожного і прямую до кабінету Шевченко, відчиняю двері - пусто, цього варто було очікувати. Тому залишаю потрібні документи, роздаю обов’язки і вирушаю до батькового дому. Нікуди ти не дієшся, маленька зараза. Доїжджаю додому за лічені хвилини, але там зачинено, я відкриваю двері запасним ключем і прямую до кімнати Саші, але там пусто. Пусто у прямому сенсі, пусті полиці, робочий стіл, немає нічого. Не розумію, що відбувається, тому набираю батька. Чоловік бере трубку тільки з другого разу. 

- Тату, а де Саша? 

- Як де? Вона тобі нічого не сказала?

- Ну я б тоді тобі не дзвонив. Чи ти думаєш я хочу у загадки пограти? 

- Так вони ж з її матір’ю додому летять. 

- Як додому? Куди?

- До України, - зітхає. 

- А Наталі? Як ти її відпустив, - нічого не розумію. 

- Довго історія, - зітхає батько. Розумію, що у мене немає часу слухати, тому уточнюю час їхньої посадки і розумію, що у мене менше години, а їхати мені близько сорока хвилин на шаленій швидкості. Набираю Сашу - не бере. Тому я бігом сідаю до авто і тисну педаль до підлоги. Я доїжджаю до аеропорту за хвилин тридцять, зловивши купу штрафів, але не звертаю на це уваги. Спішу до стійки реєстрації, але ніхто мене до терміналу не пропустить, ще десять втрачених хвилин на вмовляння, пояснюючи, що там моя дружина і вона забула щось важливе і мене пропускають. Я спішу, і чую, що посадка на рейс вже майже підходить до кінця. На літак мене не пустять. Але я бачу її, темну голову, яка стоїть біля гейту і чекає своєї черги. Тому чимдуж біжу до неї, штовхаючи інших пасажирів. 

- Саша! - гукаю, і дівчина розвертається, - зачекай, куди ти?

- Додому, - відповідає дівчина. 

- Якщо це через мене, то не треба, - розпочинаю. 

- Слухай, та припини ти вже, ти вкурсі, що у тебе манія величі? - пропускаю її слова повз вуха. 

- Саш, залишись, я все тобі поясню. 

- Послухай, Леджер, - її тон твердий і впевнений, - нам було добре разом, але давай подивимось фактам в обличчя, по-перше, ми різні, а протилежності в реальному житті точно не притягуються, по-друге, два тижні це занадто мало аби двоє дорослих людей могли пообіцятись у вічних почуттях. І наостанок, у тебе є власне життя тут, у мене вдома, тут у тебе дівчина до якої ти завжди повертаєшся, а бути ще одним варіантом я не готова. 

- Перестань, - мій тон зараз нагадує благання, я в житті не пам’ятаю аби перед кимось так принижувався. 

- Нам пора, - гукає Наталі доньку, а я зупиняю бажання вчепитись їй у руку. 

- Всього хорошого, Леджер, - відповідає Саша, і віддає свій квиток. 

Я проводжу її силует, розвертаюсь і прямую до парковки. Сідаю до авто, але не можу рушити з місця. Вона ще тут, кілька метрів від мене. Я сиджу у машині ще близько години, поки літак із емблемою American Airlines не піднімається у повітря і віддаляється все далі і далі, забравши разом із собою мою маленьку зеленооку мрію.