Chapter 28

Алекса

Я не пам’ятаю як повернулася додому, як мене зустріла мама із питаннями, що трапилось, проте добре пам’ятаю, як сиділа і ревіла під холодним душем ще дві години, а коли сліз не залишилось, пішла пакувати валізи додому. Додому. Так, єдине що мені потрібно це забиратися з цього клятого місця і цієї країни. Будучи реалісткою, розумію, що нічого мене не врятує від затяжного відчуття смутку, але залишитись тут і працювати із Леджером це останнє, що я б зробила. Речі летять у валізу одна за одною. Як на зло майже кожна нагадує момент із ним, а ось і сукня у яку одягала, коли я придурок запропонував зустрічатися, а я, така ж, ідіотка погодилась. 

- Можна? - тихо стукає мама. 

- Проходь, звичайно. 

- Ого, ти вже збираєшся? - обводить поглядом кімнату жінка.

- А ти ні? 

- Так, так, я теж вже, - зітхає. 

- Мамо, якщо ти не хочеш летіти, то не треба, я все розумію. - Не розумію, бляха, бо якщо і вона мене ще залишить один-на-один зі своїми думками, то я з’їду з глузду. 

- Ні, я, - переводить подих, - ми з Ліамом розірвали стосунки. 

- Що? - обертаюсь. 

- Ну, він не хоче аби я їхала, а я не можу залишитись. Тай взагалі, різні ми. Я дурна все кинула, бо закохалася, а тепер розумію, що не моє тут життя, все не то і не так. 

- Мам, ти жартуєш чи що? - нервово стискаю пасок рюкзака, бо розумію, що остання ниточка зв’язку з Вільямом рветься прямо тут і зараз. 

- Все буде добре, - стримується жінка аби не заплакати, а я не стримуюсь і відчуваю як доріжки сліз стікають по обличчі. 

Ще близько двох годин ми з мамою пакуємось, а тоді Леджер старший погоджується відвезти нас до аеропорту, тиша та напруга у машині зростають, тому я одягаю навушники і засинаю, мене будить мама коли ми прибуваємо до аеропорту. 

- До посадки ще є час, можемо погуляти. 

- Не хочу гуляти, ти йди я тут посиджу, - усміхаюсь мамі і сідаю на стілець у терміналі. Мама підбадьорює мене, а далі біжить до дьюті-фрі скуповувати подарунки подружкам, я ж як наївна дурепа сподіваюсь, що Леджер приїде сюди, аби востаннє поглянути йому у вічі. Але ні, що і варто було доказати. Хлопцю байдуже, а моя ейфорія, розпадається, наче картковий будинок. Сиджу близько двох годин і намагаюсь зосередитись на прочитанні книжки, а коли ми з мамою встаємо, щоб піти на посадку, я бачу його. Темний костюм ідеально сидить, як завжди, і такий же красивий, але не мій.