Chapter 26

Алекса

- Алекса? - здивовано кліпає дівчина, - що ти тут робиш? - запитує, схрещуючи руки на грудях. 

- Вільям тут? - нервово облизнувши губи запитую. 

- А ти як думаєш? Це ж його квартира, - усміхається дівчина. 

- Тут чи ні?

- Він у душі. І наскільки я знаю, Са-шо, він тебе не дуже хоче бачити. 

- Я, - запинаюсь, - я маю з ним поговорити. 

Хвилинку роздумуючи, дівчина відходить у бік, пропускаючи мене. Тільки я переступаю поріг, як  за її спиною бачу квіти, багато квітів, майже таких самих як я отримали на роботі, але набагато більше.

А потім опускаю погляд до її ніг, мою увагу привертає світлий розірваний квадратик на підлозі. Кейтлін швиденько прослідкувавши за моїм поглядом стає ногою на упаковку. 

- Що це? - сівшим голосом запитую, не в змозі відвернути погляд від підлоги.

- А на що схоже, Алексо? - кривиться Кейт. 

- Ви..ви переспали? - ледве вимовляю, ігноруючи біль який лавою розливається у грудях.  

- Пам’ятаєш, коли я приходила до тебе біля офісу і благала його відпустити? - тон блондинки стає зверхнім, - Я попереджала, що він завжди повертається до мене, я казала, що він пограється і кине тебе. Я попереджала, що тобі буде боляче. Звичайно, як і кожному чоловіку йому хотілося спробувати щось нове, всі ті штучки, що ти витворяла у ліжку, його не вразили, тому ось він тут, знову зі мною, - переможно дивиться на мене дівчина. 

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Ні, він не міг, він не міг їй розповісти про нас. Ніби підслухавши мої думки, дівчина усміхається. 

- Так, він розповів мені. Моя тобі порада, Са-ша, - кривить моє ім’я дівчина, - тобі б трохи набрати, бо шкіра та кістки зовсім не те, що подобається хлопцям. 

А мене душило приниження. Я помирала і розбивалась на частини, і коли ще була якась надія, що все це тупий жарт, то вона розбилась цілком як і моє серце коли Вільям вийшов із душу з мокрим волоссям і без футболки. 

- Навіщо прийшла? 

- Ти ж сам мені написав, хоча тепер я розумію навіщо, тупий спосіб порвати, Леджер, - стримуючи сльози, промовляю. 

- Ти ще маєш сміливість мене у чомусь звинувачувати? - підлітає до мене хлопець і промовляє, стиснувши лікоть. 

- Ти спав з нею? - вириваюсь. 

- Що? - вдає наче не розуміє моїх слів хлопець.

- Ти з нею спав? - повторюю. 

- Ти здуріла? Не спав я ні з ким!

- Тоді що це? - хитаю головою на блискучий квадратик. 

Вільям відкриває рота і застигає у мовчанні. Хлопець запускає пальці у волосся і щось шепочучи, відвертається, а я наче загіпнотизована вдивляюсь у його спину, де красуються темно червоні сліди від жіночих нігтів. Не стримуючись, схлипую і вибігаю із ненависної квартири. Подалі, подалі від нього. Подалі від них двох. Забігаю до ліфту і чую відчайдушний крик Леджера:

- Саша! Саша, чорт забирай, повернись!

Ліфт спускається на перший поверх і я біжу до виходу. За спиною відчуваю важке дихання Вільяма, наче він не ліфтом спускався, а чимдуж біг сходами, перестрибую сходинки, бо хочу якомога швидше втекти із цього місця і шпортаюсь на останній. Я лечу до низу і коліна прострілює пекучим болем.Помалу піднімаюсь і бачу, що кров струєю стікає по ногах. Сідаю на останню сходинку і трясусь від болю, не розумію від душевного чи фізичного. 

- Саша, - тихо роздається над головою, від чого сльози капають ще більше. - Кошеня, - називає він мене улюбленим прізвиськом, сідаючи на коліна, - у нас нічого не було, подивись на мене, - благає. - Будь ласка, - шепоче наче в агонії, - повір мені. 

- Ні, - відрубую, - я не вірю жодному твоєму слову, Леджер. Знаєш, це ти так поводишся, бо я тільки посміялась із жарту хлопця, а що буде далі? - іронічно запитую, повторивши його ж слова. 

Небо у той час затягується сильніше і розпочинається дощ. Важкі краплі вдаряються об асфальт, а я розумію, що це кінець. Кінець історії, яка навіть не встигла нормально покласти свій початок.  

- Я не вірю тобі, - хитаю головою, від чого Леджер замирає, наче не усвідомлює почуте. А я користуючись його безпорадністю, піднімаюсь на ноги і йду, бігти сенсу вже немає. Наче оплакуючи нашу історію, дощ посилюється і я вже не відчуваю ні солоних сліз на обличчі, ні крові на ногах, тільки гострий біль у серці і тупий у колінах. Відчувши руку на плечі, відскакую наче ненормальна:

- Не чіпай мене, ніколи не смій мене чіпати! - натомість Вільям пригортає мене до своїх грудей. 

- Відчепись! - кричу, намагаючись вирватись із сталевих обійм. 

- Пробач, кошеня, пробач мене, моя дівчинка, - зривається Леджер. - Залишись, повір мені, я, чорт, я кохаю тебе! 

- Ти все знищив, ти все зруйнував, - кричу, - це все ти!

- Саша, я готовий на все заради тебе, - відчайдушно шепоче Вільям. Я вириваюсь із його обіймів і відходжу на кілька кроків назад. 

- Нас більше нема, і ні на що ти не готовий, Леджер. Тримайся подалі від мене із цієї хвилини, і так, - дивлюсь у його голубі очі, - ти правий, стосунки між підлеглими це точно погана ідея. 

На кілька хвилин ми застигаємо у мовчанні. Я дивлюсь у голубі очі і розумію, яка я дурепа, що віддалась йому. А з іншого боку навіщо я показую йому свою слабкість? Він нічого мені не обіцяв, тому заплющую очі що є сили. 

- Не йди, - розвертає мене Вільям. - Ти не можеш піти. 

- Прощавай, Вільяме, - гірко усміхаюсь і йду.