Chapter 24

Алекса 

Вільям покидає мій кабінет, а я після його приходу не знаю за що братись. Дивно, але я ніколи не відчувала себе такою натхненною та окриленою, якщо так називають кохання, то мені реально подобається. Ще кілька хвилин по тому отримую від хлопця повідомлення, що вечір ми проведемо разом, тому усміхаюсь і подумки міцно його обіймаю. Залишок дня проводжу за документацією, обдзвонюю потрібних партнерів та призначаю зустрічі. Тільки-но стрілка досягає восьмої години, закидую у сумку потрібні документи, які планую обговорити з Вільямом і крокую до ліфту. На парковці хлопця не помічаю, тому залишаюсь стояти біля його авто, чекаючи на Леджера. Проте двері ліфту відчиняються, а звідти виходить жертва сьогоднішнього ранку - Джеймс. 

- О, Алексо, - привітно посміхається хлопець, - я так і не встиг з тобою поговорити вранці, наш бос такий суворий до правил. - Нічого не відповідаю, бо зовсім не хочу обговорювати Вільяма із колегами. - А де квіти? Тобі не сподобались? - стурбовано перепитує хлопець? 

- Джеймс, так, дякую, квіти чудові, - посміхаюсь, - але це було зайвим. 

- О, та не вір ти дурним балачкам про те, що стосунки на роботу заборонені, це всього-на-всього дурні правила, які ніхто не виконує. 

- Джеймс, ти хороший, але …

- Але справа не в мені, - хитає головою хлопець, - ріжете без ножа мою душу, міс Шевченко, - смішно розтягує слова юнак. - Він насправді веселун. Краєм ока помічаю погляд на собі і розумію, що Вілям вже тут, тому поспішаю попрощатися із Джеймсом і сідаю до машини Леджера. На диво хлопець не цілує мене, як останні дні. Але стараюсь не загострювати увагу, вже хочу спитати чи все окей, як Леджер розпочинає свою тираду. Слова боляче ріжуть по серцю, але бляха, з іншої сторони, що він собі дозволяє? Розумію, що наша сварка з нічого може тривати вічність, а після його нятяку на те, що я дівчина легкої поведінки, мене просто наче відкидає ударом до стіни. Прошу хлопця зупинити авто, бо розумію, що ще трохи і я або розплачусь перед ним або заряджу йому по обличчі. Леджер не їде за мною і навіть не намагається зателефонувати ще добру годину. А я приходжу додому і нічого не пояснивши прямую до своєї кімнати. 

Проводжу у роздумах ще довгий час, паралельно скидаючи дзвінки від придурка. Ловлю себе на думці, що справді нагадую дурепу, яка віддалась багатію через кілька тижнів після знайомства. І головне не розумію з якої причини. Вільям Леджер це ідіот, який хотів мене відправити додому ще з нашої першої зустрічі. Потік думок перериває стукіт у двері. 

- Доню, можна? 

- Заходь, мамо, - витираю сльози долонею. 

- Все добре? Чому ти плачеш? - стурбовано питає мама. І мені б розказати їй все, але не хочу слухати її докори, що вона мене попереджала, тому просто жаліюсь, що переїзд на мене так впливає і я сумую за домом. 

- Донечко, - зітхає мама, - бабуся дзвонила, каже, що батька знову до лікарні поклали. Кажуть лікарі, що є ймовірність рецидиву. - Відчуваю, як земля йде з-під ніг, бо кілька років тому батькові прооперували шлунок, невже знову повернулося?

- Мамо, - схлипую, - як він?

- Біля нього найкращі лікарі, ти ж знаєш, що у твого батька грошей хоч ріку гати, а витрачати все одно нема на кого, - зітхає мама, - думаю все добре буде. - Розумію, Сашуля, складно це все, і навіть твій батько такого не заслуговує, але ти його єдина сім’я, мене то він бачити навіть не хоче. 

Шумно вдихаю і видихаю повітря з надією, що це допоможе охолодити пекельний жар у грудях, але марно, я часто кліпаю, але сльози не зупиняються. 

- Що думаєш, доню?

- Що тут думати, мам? Летимо додому!